– Коли-небудь мене вб'ють, і тоді не буде кого вітати.
– Не вб'ють. Ти живуча. Та і я поруч в разі потреби, – він підморгнув. Козел. Ще й удає, ніби все це дитячі забавки, а не гра в рулетку на виживання.
– Іди, відновися, – Артур кивнув в бік зеленої водойми. Аліса без заперечень занурилась у живильну воду. Тільки так вона могла обходитись без сну та їжі. Озера життя давали все необхідне, головне вчасно їх відвідувати.
– Може краще навчиш мене захищатись, а не кидатимеш як паршиве котеня в воду напризволяще? – сказала Аліса, виходячи з мутно-зеленого озера. Дивовижно, як ця рідина, проникаючи через шкіру, наповнювала організм енергією.
– Найкраща школа – це практика. Тренуваннями ніколи не відпрацюєш реальної ситуації, бо на тренуваннях тебе не вб'ють. Отож, вчися, тільки по-справжньому із реальними супротивниками, яких або здолаєш ти, або вони зжеруть тебе – це найкращий стимул перемогти, – демон був непохитним. Може, воно було б правильно, якби вона сама попросилася в учениці до демонської якудзи. Але ж ні. Аліса цього не просила. Спокійно собі жила. А тут на тобі...
Складалось враження, що вони вже кілька днів блукають примарним світом, але ніч так і не скінчилася. Зелені сутінки тривали. Місяць ніби не рухався взагалі. Потвори постійно виникали на їхньому шляху. Спершу Артур залишав для неї одного супротивника, а потім уже і двох, підло спостерігаючи збоку, впорається вона сама, чи ні. Алісі вже навіть почало подобатись шматувати огидних тварюк: хоч злість було на кому зігнати.
– Скільки часу ми вже тут знаходимось? Мені здається, що ніч надто затяжна? – іноді вони спокійно спілкувались, мов двоє старих друзів, частіше сварились (точніше, сварилась Аліса, поки це не набридало демону), наче подружжя, і ще частіше просто йшли мовчки.
– Це не ніч, це день.
– День? То ж місяць в небі?
– У вас, людей, все догори дриґом. Коли виходить місяць – це день. А коли сходить сонце – це ніч.
Аліса лише здивовано закліпала очима. Дивний світ. Демонічний світ зі своїми правилами. Про Ельміра вона і досі часто згадувала. Таємничий юнак, відьмак. Якби він її тоді послухав, може всього цього й не було б. Вона б не опинилась у полоні, де на кожному розі підстерігає невідома небезпека.
В якийсь момент місяць, який досі мов приклеєний висів над головою, почав швидко рухатись. Артур нервово поглянув на небо і пришвидшив крок. Аліса поспішала слідом.
– Швидше!
– Що відбувається? – дівчина теж схвильовано підіймала голову вгору, хоч і не знала, що там слід шукати. Демон не відповідав, лише прискорювався ще більше. Місяць зник. Настала гробова тиша. Ні вітру, ні звичного свисту, який він створював. Все ніби нагадувало смерть. "Затишшя перед бурею?" – подумала дівчина.
Перші промені сонця визирали з-за обрію. Разом з ними приходила спека. Пекельна спека. Коли вони щойно прийшли в цей світ, на небі теж сяяло сонце, але такого жару, ніби ти невпинно наближуєшся до величезного багаття, не було. Алісі це нагадало картинку з кіно: двоє змучених подорожніх блукають пустелею, піднімають голови і бачать, як сонце встає, створюючи проміття на горизонті. Але окрім мерехтіння розпеченого повітря, на горизонті з'явилось кілька десятків постатей, що не віщувало нічого доброго.
Артур схопив дівчину за руку і побіг. Страх змушував її не відставати. Раптом він різко зупинився, обійняв Алісу і вони опинились в його домі. Дівчина підняла голову і побачила в його очах... жах. Вона озирнулась. Позаду стояло кілька чоловіків. Чи не чоловіків? Зовні не визначиш. Артур міцно притиснув Алісу до себе, мов найцінніший скарб.
– Не віддам, – прошипів він, задкуючи. Але тікати було нікуди. Та й від цих не втечеш.
Постаті наблизились. Немов чорні хмари вони проплили повітрям, не торкаючись підлоги. Невидимою рукою демона відкинуло до стіни. Дівчина залишилась стояти посеред кімнати. Одна. Цілком беззахисна. Її огорнуло чорним димом. П'ятеро вищих демонів зникли разом з Алісою.
***
Різкий поштовх і удар. Відьмак приземлився на ноги, лише злегка присівши для амортизації. Гаряче повітря огорнуло його з усіх боків, беручи в свій пекельний полон. Що ж, неприємно, але не смертельно. Востаннє в темному світі Ельмір був майже п'ятдесят років тому. І був досить довго. Він чудово знав, як тут все влаштовано. І прекрасно володів магією ще тоді, щоб захиститися від нічної нечисті, що вилазить звідусіль, щойно виходить сонце. Саме так, докучає не стільки спека, скільки нашестя різноманітних тварюк. Останні не примусили на себе довго чекати.
Величезні істоти, схожі на павуків-переростків полізли з-під ніг, намагаючись зжерти відьмака. Кілька відточених рухів мечем – і потвори по запчастинах повільно попадали на розпечений пісок. Кілька хвилин він мав у запасі, щоб зосередитись і знайти демона. Слабкий сигнал – але є. Отже, Артур тут.
Відьмак перемістився ближче. Сигнал став значно кращим. Звичайно, в першу чергу його цікавила дівчина, але відстежити людину трохи важче, ніж демона. Тим паче в темному світі, до якого вона не належала. Магія демонів буде створювати перешкоди, глушити вібрації людського тіла. А от демонів, які самі є магічними істотами, відшукати дуже просто навіть на землі.
Відьмак уловив місце знаходження демона, стрибок у просторі – і він на місці. Ельмір опинився в схованці Артура. Але самого його тут вже не було. От зараза. Схоже, відчув щось недобре і встиг звалити. Знову пошук – знову переміщення. І знову впіймав облизня. Демон щодуху чкурнув втікати, переміщуючись з місця на місце. Так ганятись за ним можна безкінечно. Відьмак сплів пастку. Тільки королівська кров давала такі здібності. Таке заклинання вимагало чимало зусиль, трохи часу і краплинку власної крові. Тепер, куди б не спробував стрибнути демон, він потрапить у руки Ельміра.
Чекати довелось недовго. За кілька хвилин Артур спробував знову переміститись, та замість того, щоб опинитись в потрібному місці, він постав прямісінько перед відьмаком. У демона був такий вигляд, ніби він раптово виявився оголеним посеред натовпу.
– Де дівчина? – запитав Ельмір.
– Я..., – демон віч-на-віч з сильним супротивником із бундючного лева перетворився в щеня з піджатим хвостом. – Я... Не знаю...
– Ти її викрав і тепер не знаєш? – спокійний і зосереджений, як завжди. Навіть коли катував демонів, він майже ніколи не показував зовні ані гніву, ані люті, ані жалю.
– Я не знаю... Її в мене забрали, – проскиглив Артур.
– Хто?
– Вищі. Вони влаштували облаву в моєму сховку.
– Відведеш мене до них.
– Я?! Ні за що?! – спробував заперечити демон, але Ельмір тієї ж миті стиснув кулак, а демона скрутило від палючого болю, що йшов із середини.
– Відведеш мене до них, – повторив ще раз відьмак підкреслюючи кожне слово. Може так дійде, що в нього нема вибору.
– Я не можу, – простогнав Артур, – вони мене вб'ють.
– Можливо, але то буде потім. А я тебе вб'ю зараз, і дуже повільно. Обирай.
– Я... можу... вказати шлях, тільки, – відьмак припинив мучити демона, і той з полегшенням видихнув і випростався, – тільки до них я не зможу піти. Прошу, не змушуй мене.
– Побачимо. Якщо будеш добре поводитись, може й не змушуватиму. Але провести до сховку вищих доведеться, – Ельмір давав демону надію, щоб було легше вмовити співпрацювати. Звичайно, можна змусити, але так буде довше. Тим більше, цікавіше підіграти тварюці, прикинутись наївним простаком, а потім використати ситуацію за потреби на свою користь. Головне – досягти поставленої мети. Головне – не спаплюжити власні ідеали. Головне, щоб не соромно було собі в очі дивитись. А собаці – собача смерть. Нема конкретики, нема певних обіцянок – немає й обману. Та навіть якби Ельмір прямо в очі збрехав демону – це б не вдарило по його відьомській честі. Такі покидьки не заслуговують на благородне ставлення.
***
Аліса сиділа зв'язана по руках і ногах у якійсь кімнаті. Демони то заходили, то виходили. Підходили до неї, перевіряли пульс, зіниці, навіть в рота заглядали, промацували, немов на візиті у невропатолога. Чому вони так бігають навколо неї і чого хочуть – ніхто не говорив. По суті, ніхто взагалі при ній жодного слова не сказав.
Мов маріонетка, вона виконувала все, що їм було потрібно, навіть без слів. Навіщо тоді зв'язали? Одного разу вона спробувала з'ясувати, хто вони такі і навіщо її викрали, але замість відповіді втратила дар мови на кілька годин. Більше говорити з ними вона не намагалась. Що це вищі демони, Аліса і так здогадалась. Поведінка дуже дивна, та поганого їй поки що нічого не заподіяли. Краще не накликати на себе гнів. Раптом пронесе?
Через певний час ці диваки почали заходити з різними, як здогадалась дівчина, зіллями, і змушували її пити ці невідомі смердючі субстанції. Звідки у демонів зілля? Вона була переконана, що зілля – прерогатива відьмаків. Але якщо в них вночі сходить сонце, то що тоді дивного в тому, що і інше могло переплутатись? Тим більше, всі її попередні стереотипи склались на фоні кількох фільмів та книг, назв яких вона навіть не пам'ятала. Хто сказав, що інформація, яку вона звідти почерпнула, правдива?
Дивовижно, але після того, що в неї заливали, Аліса перестала хвилюватися, що з нею буде далі, і більше не боялася за своє життя. Спокійно спостерігала, аналізувала, думала. Хоча що тут проаналізуєш? Одні запитання... Демони ховали свої обличчя під масками. Навіщо? Мовчали. Чому? Схоже, вони просто отримали піддослідного кролика. Перевіряють її реакцію. Чи, може, в лікарів вирішили погратися? А, можливо, розваги в них такі.
Далі все відбувалося немов у тумані. Знову зілля, знову демони перевіряють її стан. Потім (дивовижна ясність сприйняття, але жодних емоцій з цього приводу), очевидно, демон (а може й інша істота) створив закляття, за допомогою якого слідкував за станом її організму. В повітрі з'явились датчики, що показували її серцебиття, тиск, реакцію нервової системи на зовнішні подразники, роботу головного мозку. Цікаво, це вони у людей запозичили, чи навпаки?
Потім Аліса заснула. Коли вона розплющила очі – відразу зрозуміла, що знаходиться в темному світі. На неї бігло відразу декілька нижчих демонів. Дівчина підскочила і стала на ноги так легко і швидко, ніби все життя тільки цим і займалась – з лежачого положення відразу займала горизонтальне.
Перший демон був уже за крок від неї. Аліса відскочила вбік. Демон не встиг зупинитись. Опинившись позаду нього, дівчина скрутила потворі шию, немов курчаті. Здивовано подивилась на власні руки. "Ніфіга собі". Далі думати було ніколи. Ще кілька неслось прямісінько на неї. Вона пробіглась по найближчому, як гімнастка по снаряду, і опинилась в натовпі. Згадався фільм "Лара Крофт", тільки в Аліси не було зброї. Голіруч вона розбиралася з тварюками, один за одним миттєво вкладаючи їх на розпечений пісок. Неймовірне відчуття. Такого викиду адреналіну і ейфорії у неї ще ніколи не було.
Коли всі демони були вбиті, вона порахувала кількість трупів. Десять. Десять нижчих демонів голими руками! Оце пощастило! Що б там ті вищі з нею не робили – постарались на славу. Схоже, вона тепер як ходяча суперзброя.
– Дякую! – промовила вона вголос і з полегшенням зітхнула. Тепер Артур їй не страшний. Вочевидь, з ним вона теж впорається. Якби ще з'ясувати, як вибратися з цього безглуздого світу...
Спека, пісок, камені, вітер, що обпалює обличчя. Краще б вітру не було взагалі. Це вам не земна літня спека, коли від найменшого подиху вітерця заплющуєш очі від задоволення і насолоджуєшся ніжною прохолодою. Скажу вам так: спека на землі навіть в найгарячішій точці планети – це просто рай в порівнянні з тим, що коїлось тут. Ніби заліз в духовку, а там ще й розпечений пісок в обличчя з усіх боків летить, ріже очі, пече і збиває з ніг.
Чому вона й досі жива – Аліса сама не знала. Мабуть, на те воно й пекло. Темний світ, темний світ... ПЕК-ЛО! Саме справжнє. Інакше вона б давно вже померла і позбулася страждань. А може вона й померла? Може коли Артур її лупцював, вбив насправді? А решта примарилось. Перехід – і вона в потойбіччі. Тільки, схоже, не заслужила вона на рай, от і блукає тепер примарним пекельним світом, відбуваючи заслужене покарання.
Мов у фантастичному, але дуже реалістичному сні, Аліса йшла в невідомому напрямку. А що їй ще залишалося робити? Потвори різних розмірів і найвигадливішої подоби з'являлись на її шляху. Складалось враження, що хтось влаштував відбір на найкращі людські кошмари, а переможців запхав у темний світ. То черви вилазять з-під ніг, то комахи налітають, і обов'язково велетенських розмірів. То щури (звичайно ж, розміром з теля), то витвори чиєїсь хворої уяви, які навіть описати складно.
Одного разу на дівчину навіть дракон напав. Спершу вона роззявила рота він подиву та щастя. Уже напланувала собі, що зараз він підлетить, вона на нього застрибне, приручить, і той доправить її додому. Або ж як мінімум транспорт буде. Вона так і зробила – ухилилась від атаки, схопила його за лускату шию, застрибнула на спину...
Те, що почалось далі – Аліса прокляла все на світі і присяглася більше ніколи не робити таких дурниць. Дракон почав шалено обертатися навколо своєї осі на неймовірній швидкості, викручувати мертві петлі, постійно різко змінювати траєкторію руху. Аліса ніколи в житті не думала, що можна так міцно за щось триматися. Вона обхопила руками й ногами довгу шию з такою силою, що заважала тварюці нормально дихати.
З хрипом дракон взявся за нову тактику – він намагався зішкребти з себе непрохану вершницю, різко маневруючи впритул до землі. Пару разів він досить обережно пробував притиснутись до землі і одразу піднімався вище, щоб не травмуватися. Прудка дівчина встигала крутитися на його шиї, немов танцівниця на жердині.
Дракон чи то психанув, чи просто вже починав задихатися від непроханих обіймів, але вдався до дуже відчайдушного кроку. Він злетів вгору, а потім спокійно планував донизу. "Може заспокоївся?" – подумала вершниця. Та коли до поверхні залишалося метрів сто, бідолаха почав розмахувати крилами, розкручуючись навколо своєї осі. А земля, чи що там у цих бісів під ногами, стрімголов наближалася. Уже слід би розправити крила й злетіти, а воно все падає. Аліса щодуху закричала. Не тому, що це допоможе, а рефлекторно, зі страху. "Їй-богу нас обох вбити хоче" – подумала дівчина. Але кляті руки і ноги з переляку так заціпеніли, що вона їх просто не могла розтиснути. Дівчина заплющила очі і хай буде, що буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар