Артур хоч і був запальним, але вона навіть не підозрювала, що він може так її скривдити. Вона кохала без тями і свято вірила, що він теж її любить. Проте тепер стало зрозуміло, що то зовсім інша людина, ніж вона вважала. Жорстокий, безсердечний, від якого треба триматися якомога далі.
З роботою, мабуть, доведеться попрощатися. Вона подзвонила і сказала, що має взяти кілька вихідних власним коштом, мовляв, сімейні обставини. До лікарні йти не збиралася, хоч і відчувала, що у неї, мабуть, зламане ребро. Пила знеболювальні, мастила обличчя маззю від синців, а потім тональним кремом. Татусеві сказала, що спіткнулася та впала. Не схоже, що він їй повірив, бо довго допитувався, що ж насправді сталося, запевняв, що йому вона може розповісти правду. Проте Аліса наполягала на своєму.
Звичайно, що батько бачив збентежений стан своєї єдиної донечки, але що він міг вдіяти? Самотній чоловік лише сподівався, що донька збереться з думками і розповість йому правду. Його квіточка... Єдине, що залишилося від коханої дружини, яку він втратив майже десять років тому. Він сам ростив доньку і плекав її, як міг. Дав освіту, завжди підтримував і словом, і ділом. Але материнського тепла він їй дати не міг, а вдруге одружитися так і не зважився. От і жив лише донечкою і все робив заради неї. Тому чоловік дуже трепетно переживав її страждання і мовчанку. Він їй приносив в кімнату попоїсти, чаєм напував, намагався вивести на розмову, а вона все відмахувалась і казала, що вона така роззява, що тепер не хоче, щоб він бачив її припухле через власну дурість обличчя.
Певна частка правди в цьому була – і справді, через власну дурість. Треба ж бути такою ідіоткою, щоб не роздивитись поруч хворого на голову садиста. Дурепа! Наївна дурепа! А тепер моторошно навіть носа висунути з дому. І не тільки через синці та страх, а й сором за свою безпечність.
Тома телефонувала, запитувала, як справи з коханим? Чи вдалося примирення? Аліса не готова була до розмови, сама ще не до кінця усвідомила, що трапилося. Ніби то був просто страшний сон. Вона збрехала подрузі і сказала, що все чудово, вони помирилися і зустріч пройшла по плану. Телефоном вдавати спокій було значно легше і подруга їй повірила.
***
Артур витанцьовував кола по кімнаті. Чорти б забрали цього білявого відьмака. Де він тільки взявся? Якого біса він поліз у його справи ще й забрав Алісу – його дівчинку. Лялька? Та ні, вона значно більше, ніж іграшка. Надто вже прив'язався він до цієї рудоволосої красуні з зеленими очима. А те, що він виховує свою пасію, щоб знала на майбутнє, як слухатись – це його особиста справа. А цей приперся ще й накази віддає! Траву з ефіром тепер продавати не можна, дівчину тримати під контролем не можна. Що це відьомське шобло з себе корчить? Що ж, з відьмаком йому не тягатися у відкритому бою, але вихід з положення він все одно знайде.
Аліса... Їй, мабуть, зараз одиноко, сумно і страшно. І тільки він знає, як її заспокоїти. Проте якщо він піде до неї – йому гаплик. Треба підлаштувати так, щоб Аліса сама до нього прийшла. І він уже знав як. Перед його чарами мало хто встоїть.
Артур подзвонив своїм розповсюджувачам, які самі сиділи на його траві. Річ у тім, що ефір – заборонена в магічному світі речовина. Це щось схоже на потойбічну енергію, яку демон може виділити разом з, наприклад, кров'ю, чи шматочком своєї плоті. Здебільшого використовували кров, бо однієї краплини вистачало приблизно на десять порцій. Демони його таємно додавали в алкоголь, або наркотики, щоб отримати контроль над людиною. Кілька доз – і жертва стає повністю підконтрольною демону, чий ефір вживала. Проте лише тимчасово. Через кілька днів без допінгу, людина стає сама собою. Так Артур зробив Алісу своєю, маніпулював ще кількома десятками людей, будував плани і тільки розвернув бізнес, як відьмак тут же його і прикрив.
Кілька днів Артур займався справами, тимчасово згортаючи бізнес. Він планував побудувати цілу імперію, але поки що доведеться притримати коней. А ще він подзвонив Тамарі. Чоловік розповів їй слізну історію про те, як він провинився перед Аліскою, потім на колінах молив пробачити його, але кохана невблаганна. Не хоче з ним навіть розмовляти. Демон розіграв таку драму, що навіть найкраща подруга, яка його недолюблювала, повірила майстерно розказаним побрехенькам. Їй стало шкода хлопця, і вона вирішила їх помирити.
Тамара запросила подругу до себе. Аліса погодилась, але лише на наступні вихідні, посилаючись на те, що в неї багато роботи. Насправді ж вона посилено лікувала різнобарвні синці і зламані ребра. Ближче до вихідних вона уже досить пристойно виглядала під товстим шаром тонального крему, пудри та косметики. Страх поволі проходив. Якщо за тиждень він так і не з'явився, отже, незнайомець сказав правду: Артур її більше не зачіпатиме. На вихідних зайнятись нічим. А так розвіється, зустрінеться з подругою і заразом розповість їй, що сталося насправді.
Аліса подзвонила у двері. Подруга відразу відчинила і зустріла її міцними обіймами. Дівчина мовчки стерпіла біль – ребра ще не зажили.
– Яка я рада тебе бачити!
– Я теж, – посміхнулась Аліса. – Мені стільки треба тобі розповісти...
– Мені теж... – перервала її Тамара. – Слухай, що там у тебе з Артуром сталось? Він дуже страждає.
– Він страждає! – мимоволі скрикнула скривджена дівчина. – Після того, що він зробив, він ще й страждає? От покидьок. Що він тобі наплів? Не вір жодному його слову. Чуєш? Тамарочко? Чому ти мовчиш?...
Аліса потрясла її за плечі. Подруга зблідла.
– Він за дверима, в сусідній кімнаті, – тихо прошепотіла вона. – Тікай...
Тамара розгледіла ледве помітні затушовані синці на обличчі подруги і відразу збагнула, що до чого. Аліса, мов дика загнана тваринка, метнулась до дверей, потім назад. Вона не могла залишити подругу разом з цим покидьком. Це нечесно. Аліса рішуче попрямувала до кімнати, де ховався Артур, і різко відчинила двері. Серце калатало, віддаючи болем у підребер'ї.
– Чого ти прийшов? – зібравши всю волю до купи, запитала вона.
– Просити пробачення, – посміхнувся так, ніби він утнув якусь дрібну дурничку, і простяг руку з трьома червоними, мов кров, трояндами. Алісі так хотілося взяти ці квіти і надавати йому по пиці, але вона стрималася.
– Я не хочу з тобою миритися, – карбуючи кожне слово, відповіла дівчина. – Я не хочу тебе бачити. Я не хочу мати з тобою нічого спільного, – Аліса відійшла вбік і вказала на вихід.
– Ну чого ти так суворо, кицю, – Артур потягнувся до дівчини, зробивши крок уперед, але вона відсахнулася.
– Я суворо?! Ти хворий на голову! Що незрозумілого у фразі "не хочу тебе бачити"?
– Не треба так зі мною! – раптово з милого янголятка він перетворився на того, ким є насправді. Міцно зціплені щелепи, незадоволено скривлені губи, лихий погляд з під густих брів. Якщо ще хвилину тому дівчина розм'якла і ніби вже й хотіла йому пробачити, в наступну мить Аліса збагнула, що ненавидить його всім серцем і ніколи добровільно не повернеться до нього.
– Іди, будь ласка, інакше я викличу поліцію, – втрутилась Тамара. – Я тебе не боюсь і мовчати не буду.
Аліса напружилась. Страх глибоко засів в голові. Що навіть дві слабкі дівчини вдіють проти одного сильного чоловіка, якщо він надумає на них напасти?
– Я піду, – повернувся він до Тамари, – але тільки разом з моєю дівчинкою. Ти взагалі-то обіцяла допомогти, пам'ятаєш?
– Тоді я ще не знала, що ти відлупцював мою найкращу подругу. Вона заслуговує на краще, ніж такий збоченець, як ти.
– А ти думала, що з нашими то стосунками вона могла образитись через якусь дрібницю?
– Так, годі! – викрикнула Аліса. – Забирайся!
– І справді, годі цих ігор, – погодився Артур. – Або підеш добровільно, або я тебе змушу, але вийдемо ми звідси тільки разом.
– Ні! – Аліса підскочила до столу і схопила кухонного ножа. Чоловік натомість лише розсміявся. Він підійшов впритул і легким рухом відібрав у дівчини зброю. Вона навіть зрозуміти нічого не встигла, як замість ножа в її руці опинились троянди. Тамара завмерла в бойовій готовності, ніби якась каратистка. Артур міцно обійняв розгублену Алісу і вони обоє... розчинились у повітрі. Лише ніж із брязкотом впав на підлогу, як нагадування того, що тут щойно стояло двоє людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар