Аліса пручалась, захищаючись, але чоловік міцно тримав її в обіймах. Вона відчула поштовх, а потім ніби провалилась крізь землю, і знову поштовх. Дівчина мимоволі заплющила очі і відразу дуже широко відкрила. Артур чекав на реакцію. Навколо гуляв вітер і була пустеля. Перекотиполе літало прямо по квартирі, яка теж нікуди не ділась. Поодинокі гілки куцих дерев хилиталися. Склалося враження, що два світи наклались один на одного і зліпились докупи. Аліса витріщила очі і мимоволі притиснулась до ненависного їй чоловіка. Подруга стояла на відстані витягнутої руки і здивовано кліпала очима.
Аліса прийшла до тями, хоча зовсім не розуміла, що відбувається навколо. Вона спробувала відійти, але Артур не відпускав.
– Тома, – покликала вона. Тамара її не чула. – Тома! – гукнула вона гучно. Жодної реакції.
– Що сталось? – вона продовжувала борюкатись в руках чоловіка. – Відпусти мене і поверни все як було!
Той тільки лукаво посміхнувся.
– Бляха муха, відчепись! – дівчина з силою відштовхнула його. Артур більше не тримав. Квартира і подруга зникли, залишилася лише мертва земля. Втікати було нікуди. Була б вона дурною (а, може, розумною?) – побігла б куди очі бачать. Але якщо тікати нікуди, то краще вже залишатися з тим, кого знаєш, хоча б і ворогом.
– Поверни мене додому!
– Ти вже вдома, – його очі потемніли, майже почорніли. Аліса зробила крок назад. Тільки не це. Вона вдвох з незрозуміло ким в незрозуміло якому місці.
– Поверни мене додому! – що було сили закричала дівчина.
– Добре. Але для цього доведеться до мене підійти.
Аліса відчувала, що він задумав щось недобре, але в неї не було вибору. І ще заважав страх. Чому вона не може опиратися йому? Чому слухається навіть проти своєї волі, коли він ось так наказує? Дівчина підійшла, чоловік її обійняв і вони опинились в незнайомому приміщенні. Неприємному приміщенні. Просто підвал, без дверей, вікон і будь-яких умов для життя.
– Побудеш тут, доки не наберешся розуму, – і зник. Аліса залишилась сама.
***
Ельмір був лютий, дуже лютий. Ця потвора із пекла знахабніла вкрай. Мало того, що він робив з людей своїх рабів, що категорично заборонено, він ще й мав нахабність сперечатися! А ця бідолашна дівчина? Він її відлупцював, а дівча навіть поворухнутися боялося. І що з такими демонами робити? Терпіти, бо домовились про перемир'я? Він особисто ні про що не домовлявся і таке положення речей його зовсім не влаштовувало. Цей демон не перший, хто робить те, що йому заманеться. І, звичайно, не останній. Слід поставити їх на місце. Такі прихильники правил, як відьмаки, дозволяють безкарно творити насилля. Хіба це нормальний стан речей?
Він прямував до свого вітчима – короля відьмаків, щоб обговорити ситуацію. Стосунки в них були не найкращі, але на проблему слід негайно звернути увагу. Ельмір міг би просто перенестись до Маггора, але хотів трохи прогулятись. Коли йому набридли вулиці людського міста, він перенісся у паралельний вимір, де жив його народ. Вони співіснували з людьми й черпали з землі магічну енергію, так само, як і демони. От тільки відьмаки не завдавали шкоди людям, протистояли виродкам з пекла і не контактували з людьми. Принаймні, повинні б були протистояти. Демони ж, навпаки, прагнули влади, крові, жінок і багатства.
Відьмак одразу з'явився перед скромною господою, де проживав Маггор. Він постукав у двері.
– Заходь, Ельміре.
– Вітаю, – він на секунду зам'явся. – Вважаю, буде доцільним, якщо я відразу перейду до справи.
– Не маю нічого проти.
Вони недолюблювали один одного і не приховували цього.
– Я з приводу демонів. Тварюки вкрай знахабніли. Одного спіймав на гарячому. Підливає людям ефір.
– То й що? – Байдуже відповів правитель.
– Він дівчину побив, – Ельмір і сам не помітив, що саме це його обурило найбільше.
– То й що? – Маггор залишився таким же байдужим, почувши новину.
– Ми що, так і будемо стояти осторонь?!
– Слухай, Ельміре, навіщо воно нам, і тобі теж, треба? – розмірковував вітчим. – Вони нас не чіпають? Ні. Ми не втручаємося в їхні справи, а вони не лізуть в наш світ. Кого насправді хвилює, що там вони роблять з людьми? Хіба що, тебе...
Біловолосий відьмак ледве стримував свій гнів.
– Маггор, – процідив він крізь зуби, – довго ще ти плануєш підтискати хвоста, немов шавка, і боятися цих волоцюг? Мене ніколи не влаштовувало таке положення речей і...
– Тому ти завжди був і залишишся білою вороною, – з презирством обірвав його повелитель. – І хочу нагадати тобі, що минулого разу, коли ти спробував зчинити заколот, тебе практично відправили у вигнання. Тож уважніше підбирай слова. Думай...
– Цього разу я сам піду, – відьмак повернувся і швидко пішов геть. Це був його особистий протест проти байдужості та бездіяльності його народу, який звик жити по принципу "моя хата скраю".
Щойно вийшов за межі будинку, Ельмір зник. Зовні вже не діяла захисна магія, яка блокувала сили кожного, хто заходив до дому повелителя відьмаків. Біловолосий перемістився на землю. Він сам наведе лад і вигоне клятих демонів, винищить всіх до одного, скільки б часу на це не пішло.
***
Аліса просиділа в темному підвалі невідомо скільки. Телефон взагалі не працював. Вимкнувся – і все. Можливо, минула година, а може й кілька. Коли нема жодного орієнтиру, відчуття часу притупляється. Здається, що час просто зупинився. Єдине, що їй залишилось – це думати. Думати про своє невдале життя. Думати про те, що вона робить не так? Кожна людина господар власної долі і отримує те, на що заслуговує і чого прагне – вірила дівчина. Але що ж спонукає її так невдало обирати свій шлях? Чи вона провинилась? Тоді що саме зробила не так. Може, якщо розібратися у собі, то доля подарує їй шанс на порятунок?
Чому ж той дивний гість залишив її саму? Він напевне знав, що за потвора Артур, але все одно не захотів захистити її. Хоча, хто вона йому така? Добре, хоч тоді визволив. Артур... Здавався таким... яскравим, а виявився чимось... незрозумілим. Він навіть не людина, це очевидно. Але, хай там як, треба щось робити. Навряд чи хтось їй зможе допомогти. Отже, в неї було вдосталь часу, щоб все обдумати і вирахувати план дій.
Артур вирішив покарати дівчину, просто залишивши на самоті. Планував не приходити добу, але не витримав, і вже через вісім годин з'явився до неї. Аліса тільки на це й чекала. Вона підвелась і подивилася прямісінько в його чорні очі демона.
– Пропоную домовитись, – почала вона. Артур з цікавістю подивився на неї. Розумна. Схоже, він не помилився з вибором супутниці. Саме так – супутниці. Як і всі живі істоти, демони теж прагнули любові, хоч і дещо нездорової, садистської, властної – але любові. І в цьому сенсі Артур був романтиком. Йому подобалась Аліса, і він понад усе на світі (після любові до себе і прагнення влади) жадав, щоб вона кохала його. Йому хотілось, щоб вона належала йому душею і тілом, вклонялась йому і була поруч. Він хотів збудувати імперію і розділити владу з Алісою. А те, що вона вирішила піти через той інцидент – розлютувало демона. Ну не стримався. Він за будь-яку ціну вирішив повернути кохану і з радістю обірве заплановане покарання, якщо вона отямиться і припине втікати від неминучого.
– Уважно тебе слухаю, – він навіть посміхнувся.
– Я не буду опиратися, буду добре поводитись, якщо ти теж будеш ставитись до мене так, як раніше, як до, – вона проковтнула клубок, який несподівано став поперек горла, – сподіваюсь, ти розумієш, – і менш сміливо додала: – і ще, якщо ти мені поясниш, що відбувається.
Трохи лячно дізнатись правду, яку раніше вважала казкою, вигадкою, фантазією письменника або сценариста. Артур зробив картинну паузу, склав руки на грудях. Саме цього він і добивався – покірності. І йому так легко вдалось досягнути мети. Навіть якщо вона прикидається – все одно нікуди не дінеться. Він приручить її, завоює знову, зробить своєю.
– Що ж, можемо спробувати, – він підійшов до дівчини і ніжно поцілував в губи. Та не заперечувала і вдала, що відповідає на його прояв ласки, але не дуже уміло.
– Не схоже, що все як раніше. Ти була значно палкішою.
– Раніше в мене не боліло обличчя і ребра від побоїв, – викрутилась Аліса.
– Добре, зараховується, – він якось дивно подивився на неї, ніби щось зважував, провів долонею по обличчю дівчини, двома руками добре притискаючи погладив боки і... біль вщух повністю. – А тепер? – з таким виглядом запитав він, ніби врятував цілу планету.
Від раптового полегшення Аліса дуже зраділа і миттю використала емоції в потрібне річище – кинулась обіймати Артура. Наживка потрапила у ціль – прямісінько в серце кривдника. Він ніжно її обійняв і пара опинилась в якійсь кімнаті. Аліса озирнулась. Невже спрацювало?
– Тут є вбиральня? І ще я хочу їсти й пити, – осміліла дівчина.
– Вбиральня там, тільки без дурниць! – він прищурив очі, ніби це йому допоможе розгледіти обман. Аліса зробила невинне личко і побігла до туалету. Вісім годин в підвалі далися в знаки.
Артур зник, і за кілька хвилин з'явився з тацею, повною їжі. Він все гарненько розіклав на столі, чекаючи, доки дівчина вийде з душу. Згадав про одяг, знову зник. За мить повернувся.
Аліса не поспішала, прийняла душ, насолоджуючись можливістю привести себе в належний стан і побути наодинці. Зібравшись з силами, вона вийшла, вдягнена в старий одяг.
– Перевдягайся, – відразу скомандував Артур, та додав уже спокійніше: – і пригощайся.
Дівчина зняла брудні речі й одягла нові так швидко, немов від цього залежало її життя. Надто напружена, знервована і налякана, як не намагалась це приховати. Демон по-хазяйськи спостерігав за нею, пожирав очима, але стримав бажання. Навіть тут не досить безпечно, хоч він і заховав свій дім у складці простору. Не можна відволікатись і втрачати пильність.
Аліса смачно поїла, відкинулась на стільці й схрестила руки на грудях в очікуванні. На ситий шлунок сміливість била прямо таки ключем.
– Я тебе уважно слухаю. Збираєшся мені хоч щось пояснити?
– Хм, – Артур вдумливо почесав підборіддя. – Хочеш знати правду? Ну, по-перше, я не зовсім... людина, – він чекав на реакцію. Дівчина спокійно прокоментувала:
– Це я вже зрозуміла, не сліпа і не дурна. Далі.
Що ж, вирішив Артур, тоді хай слухає.
– Я – Демон.
Аліса округлила очі. Демон? Демон... Демон?! Перспектива бути коханкою демона її не дуже радувала. А якщо точніше, навіть жахала. Вона зненавиділа цього покидька ще коли вважала, що він людина. А тепер – тим паче. Треба тікати від нього при першій же нагоді. А якщо він вміє читати думки?? Боже, що ж робити?! Не кажучи вже про те, що демони це не вигадка...
Дівчина відкрила рота, щоб щось сказати, але думки порозбігалися, мов наполохана зграя птахів. Артур задоволено посміхнувся.
– Саме на таку реакцію я й очікував. І: так, це все міняє. Я більше не буду вдавати хорошого хлопчика. Ти – моя, хочеш ти цього, чи ні. У твоїх же інтересах, щоб все було по хорошому. Ні – буде по поганому, але буде. На жаль, деякий час нам доведеться переховуватись в темному світі через того... Коротше кажучи, я тимчасово на втіках, і ти разом зі мною. І ще, тут безліч демонів, і не всі вони такі, як я. Деякі більше схожі на тварин і з задоволенням поласують твоєю плоттю, або зґвалтують. Або і те, і інше, причому послідовність може виявитись найнеочікуванішою. Єдиний, кому ти не байдужа – сидить зараз перед тобою. Це ще одна вагома причина триматись якомога ближче до мене, – демон переможно посміхнувся. Тепер вона нікуди не дінеться, це точно.
– А... – вона огледіла приміщення, яке виглядало зовсім по-земному. Подумати подумала, а нормально зв'язати хоча б два слова було не до снаги. Артур зрозумів, що спантеличило Алісу.
– Це моя схованка, – пояснив він. – Але інші все одно можуть сюди потрапити. Якщо ми надовго затримаємось, хтось та почує нас, – знову підняті брови й подив. Про що він взагалі? – Поступово звикнеш. Зараз можеш кілька годин поспати, а потім в дорогу, – вона і досі сиділа з роззявленим від подиву ротом. – Чого дивишся? Повторюю, тут ми у пастці, якщо пробудемо в домі більше ніж добу. Швидко спати.
Аліса підскочила і лягла у ліжко, підібгала до грудей ковдру і міцно стисла руками, ніби ковдра може від неї кудись втекти. В очі наче хтось сірники вставив – ніяк не закривались.
– Розслабся, не збираюсь я тебе чіпати. Просто хочу, щоб ти поспала і набралась сил. Вони тобі знадобляться.
Аліса спробувала заспокоїтись, але коли ця ІСТОТА сидить напроти і не зводить з неї очей – сон ніяк не йде. Вона повернулась на бік. Потім на інший. Знову покрутилась, вмощуючись зручніше, але сон так і не прийшов. Дівчина всю ніч крутилась, переварюючи надмір інформації, що звалилась на її бідолашну голову.
Аліса прийшла до тями, хоча зовсім не розуміла, що відбувається навколо. Вона спробувала відійти, але Артур не відпускав.
– Тома, – покликала вона. Тамара її не чула. – Тома! – гукнула вона гучно. Жодної реакції.
– Що сталось? – вона продовжувала борюкатись в руках чоловіка. – Відпусти мене і поверни все як було!
Той тільки лукаво посміхнувся.
– Бляха муха, відчепись! – дівчина з силою відштовхнула його. Артур більше не тримав. Квартира і подруга зникли, залишилася лише мертва земля. Втікати було нікуди. Була б вона дурною (а, може, розумною?) – побігла б куди очі бачать. Але якщо тікати нікуди, то краще вже залишатися з тим, кого знаєш, хоча б і ворогом.
– Поверни мене додому!
– Ти вже вдома, – його очі потемніли, майже почорніли. Аліса зробила крок назад. Тільки не це. Вона вдвох з незрозуміло ким в незрозуміло якому місці.
– Поверни мене додому! – що було сили закричала дівчина.
– Добре. Але для цього доведеться до мене підійти.
Аліса відчувала, що він задумав щось недобре, але в неї не було вибору. І ще заважав страх. Чому вона не може опиратися йому? Чому слухається навіть проти своєї волі, коли він ось так наказує? Дівчина підійшла, чоловік її обійняв і вони опинились в незнайомому приміщенні. Неприємному приміщенні. Просто підвал, без дверей, вікон і будь-яких умов для життя.
– Побудеш тут, доки не наберешся розуму, – і зник. Аліса залишилась сама.
***
Ельмір був лютий, дуже лютий. Ця потвора із пекла знахабніла вкрай. Мало того, що він робив з людей своїх рабів, що категорично заборонено, він ще й мав нахабність сперечатися! А ця бідолашна дівчина? Він її відлупцював, а дівча навіть поворухнутися боялося. І що з такими демонами робити? Терпіти, бо домовились про перемир'я? Він особисто ні про що не домовлявся і таке положення речей його зовсім не влаштовувало. Цей демон не перший, хто робить те, що йому заманеться. І, звичайно, не останній. Слід поставити їх на місце. Такі прихильники правил, як відьмаки, дозволяють безкарно творити насилля. Хіба це нормальний стан речей?
Він прямував до свого вітчима – короля відьмаків, щоб обговорити ситуацію. Стосунки в них були не найкращі, але на проблему слід негайно звернути увагу. Ельмір міг би просто перенестись до Маггора, але хотів трохи прогулятись. Коли йому набридли вулиці людського міста, він перенісся у паралельний вимір, де жив його народ. Вони співіснували з людьми й черпали з землі магічну енергію, так само, як і демони. От тільки відьмаки не завдавали шкоди людям, протистояли виродкам з пекла і не контактували з людьми. Принаймні, повинні б були протистояти. Демони ж, навпаки, прагнули влади, крові, жінок і багатства.
Відьмак одразу з'явився перед скромною господою, де проживав Маггор. Він постукав у двері.
– Заходь, Ельміре.
– Вітаю, – він на секунду зам'явся. – Вважаю, буде доцільним, якщо я відразу перейду до справи.
– Не маю нічого проти.
Вони недолюблювали один одного і не приховували цього.
– Я з приводу демонів. Тварюки вкрай знахабніли. Одного спіймав на гарячому. Підливає людям ефір.
– То й що? – Байдуже відповів правитель.
– Він дівчину побив, – Ельмір і сам не помітив, що саме це його обурило найбільше.
– То й що? – Маггор залишився таким же байдужим, почувши новину.
– Ми що, так і будемо стояти осторонь?!
– Слухай, Ельміре, навіщо воно нам, і тобі теж, треба? – розмірковував вітчим. – Вони нас не чіпають? Ні. Ми не втручаємося в їхні справи, а вони не лізуть в наш світ. Кого насправді хвилює, що там вони роблять з людьми? Хіба що, тебе...
Біловолосий відьмак ледве стримував свій гнів.
– Маггор, – процідив він крізь зуби, – довго ще ти плануєш підтискати хвоста, немов шавка, і боятися цих волоцюг? Мене ніколи не влаштовувало таке положення речей і...
– Тому ти завжди був і залишишся білою вороною, – з презирством обірвав його повелитель. – І хочу нагадати тобі, що минулого разу, коли ти спробував зчинити заколот, тебе практично відправили у вигнання. Тож уважніше підбирай слова. Думай...
– Цього разу я сам піду, – відьмак повернувся і швидко пішов геть. Це був його особистий протест проти байдужості та бездіяльності його народу, який звик жити по принципу "моя хата скраю".
Щойно вийшов за межі будинку, Ельмір зник. Зовні вже не діяла захисна магія, яка блокувала сили кожного, хто заходив до дому повелителя відьмаків. Біловолосий перемістився на землю. Він сам наведе лад і вигоне клятих демонів, винищить всіх до одного, скільки б часу на це не пішло.
***
Аліса просиділа в темному підвалі невідомо скільки. Телефон взагалі не працював. Вимкнувся – і все. Можливо, минула година, а може й кілька. Коли нема жодного орієнтиру, відчуття часу притупляється. Здається, що час просто зупинився. Єдине, що їй залишилось – це думати. Думати про своє невдале життя. Думати про те, що вона робить не так? Кожна людина господар власної долі і отримує те, на що заслуговує і чого прагне – вірила дівчина. Але що ж спонукає її так невдало обирати свій шлях? Чи вона провинилась? Тоді що саме зробила не так. Може, якщо розібратися у собі, то доля подарує їй шанс на порятунок?
Чому ж той дивний гість залишив її саму? Він напевне знав, що за потвора Артур, але все одно не захотів захистити її. Хоча, хто вона йому така? Добре, хоч тоді визволив. Артур... Здавався таким... яскравим, а виявився чимось... незрозумілим. Він навіть не людина, це очевидно. Але, хай там як, треба щось робити. Навряд чи хтось їй зможе допомогти. Отже, в неї було вдосталь часу, щоб все обдумати і вирахувати план дій.
Артур вирішив покарати дівчину, просто залишивши на самоті. Планував не приходити добу, але не витримав, і вже через вісім годин з'явився до неї. Аліса тільки на це й чекала. Вона підвелась і подивилася прямісінько в його чорні очі демона.
– Пропоную домовитись, – почала вона. Артур з цікавістю подивився на неї. Розумна. Схоже, він не помилився з вибором супутниці. Саме так – супутниці. Як і всі живі істоти, демони теж прагнули любові, хоч і дещо нездорової, садистської, властної – але любові. І в цьому сенсі Артур був романтиком. Йому подобалась Аліса, і він понад усе на світі (після любові до себе і прагнення влади) жадав, щоб вона кохала його. Йому хотілось, щоб вона належала йому душею і тілом, вклонялась йому і була поруч. Він хотів збудувати імперію і розділити владу з Алісою. А те, що вона вирішила піти через той інцидент – розлютувало демона. Ну не стримався. Він за будь-яку ціну вирішив повернути кохану і з радістю обірве заплановане покарання, якщо вона отямиться і припине втікати від неминучого.
– Уважно тебе слухаю, – він навіть посміхнувся.
– Я не буду опиратися, буду добре поводитись, якщо ти теж будеш ставитись до мене так, як раніше, як до, – вона проковтнула клубок, який несподівано став поперек горла, – сподіваюсь, ти розумієш, – і менш сміливо додала: – і ще, якщо ти мені поясниш, що відбувається.
Трохи лячно дізнатись правду, яку раніше вважала казкою, вигадкою, фантазією письменника або сценариста. Артур зробив картинну паузу, склав руки на грудях. Саме цього він і добивався – покірності. І йому так легко вдалось досягнути мети. Навіть якщо вона прикидається – все одно нікуди не дінеться. Він приручить її, завоює знову, зробить своєю.
– Що ж, можемо спробувати, – він підійшов до дівчини і ніжно поцілував в губи. Та не заперечувала і вдала, що відповідає на його прояв ласки, але не дуже уміло.
– Не схоже, що все як раніше. Ти була значно палкішою.
– Раніше в мене не боліло обличчя і ребра від побоїв, – викрутилась Аліса.
– Добре, зараховується, – він якось дивно подивився на неї, ніби щось зважував, провів долонею по обличчю дівчини, двома руками добре притискаючи погладив боки і... біль вщух повністю. – А тепер? – з таким виглядом запитав він, ніби врятував цілу планету.
Від раптового полегшення Аліса дуже зраділа і миттю використала емоції в потрібне річище – кинулась обіймати Артура. Наживка потрапила у ціль – прямісінько в серце кривдника. Він ніжно її обійняв і пара опинилась в якійсь кімнаті. Аліса озирнулась. Невже спрацювало?
– Тут є вбиральня? І ще я хочу їсти й пити, – осміліла дівчина.
– Вбиральня там, тільки без дурниць! – він прищурив очі, ніби це йому допоможе розгледіти обман. Аліса зробила невинне личко і побігла до туалету. Вісім годин в підвалі далися в знаки.
Артур зник, і за кілька хвилин з'явився з тацею, повною їжі. Він все гарненько розіклав на столі, чекаючи, доки дівчина вийде з душу. Згадав про одяг, знову зник. За мить повернувся.
Аліса не поспішала, прийняла душ, насолоджуючись можливістю привести себе в належний стан і побути наодинці. Зібравшись з силами, вона вийшла, вдягнена в старий одяг.
– Перевдягайся, – відразу скомандував Артур, та додав уже спокійніше: – і пригощайся.
Дівчина зняла брудні речі й одягла нові так швидко, немов від цього залежало її життя. Надто напружена, знервована і налякана, як не намагалась це приховати. Демон по-хазяйськи спостерігав за нею, пожирав очима, але стримав бажання. Навіть тут не досить безпечно, хоч він і заховав свій дім у складці простору. Не можна відволікатись і втрачати пильність.
Аліса смачно поїла, відкинулась на стільці й схрестила руки на грудях в очікуванні. На ситий шлунок сміливість била прямо таки ключем.
– Я тебе уважно слухаю. Збираєшся мені хоч щось пояснити?
– Хм, – Артур вдумливо почесав підборіддя. – Хочеш знати правду? Ну, по-перше, я не зовсім... людина, – він чекав на реакцію. Дівчина спокійно прокоментувала:
– Це я вже зрозуміла, не сліпа і не дурна. Далі.
Що ж, вирішив Артур, тоді хай слухає.
– Я – Демон.
Аліса округлила очі. Демон? Демон... Демон?! Перспектива бути коханкою демона її не дуже радувала. А якщо точніше, навіть жахала. Вона зненавиділа цього покидька ще коли вважала, що він людина. А тепер – тим паче. Треба тікати від нього при першій же нагоді. А якщо він вміє читати думки?? Боже, що ж робити?! Не кажучи вже про те, що демони це не вигадка...
Дівчина відкрила рота, щоб щось сказати, але думки порозбігалися, мов наполохана зграя птахів. Артур задоволено посміхнувся.
– Саме на таку реакцію я й очікував. І: так, це все міняє. Я більше не буду вдавати хорошого хлопчика. Ти – моя, хочеш ти цього, чи ні. У твоїх же інтересах, щоб все було по хорошому. Ні – буде по поганому, але буде. На жаль, деякий час нам доведеться переховуватись в темному світі через того... Коротше кажучи, я тимчасово на втіках, і ти разом зі мною. І ще, тут безліч демонів, і не всі вони такі, як я. Деякі більше схожі на тварин і з задоволенням поласують твоєю плоттю, або зґвалтують. Або і те, і інше, причому послідовність може виявитись найнеочікуванішою. Єдиний, кому ти не байдужа – сидить зараз перед тобою. Це ще одна вагома причина триматись якомога ближче до мене, – демон переможно посміхнувся. Тепер вона нікуди не дінеться, це точно.
– А... – вона огледіла приміщення, яке виглядало зовсім по-земному. Подумати подумала, а нормально зв'язати хоча б два слова було не до снаги. Артур зрозумів, що спантеличило Алісу.
– Це моя схованка, – пояснив він. – Але інші все одно можуть сюди потрапити. Якщо ми надовго затримаємось, хтось та почує нас, – знову підняті брови й подив. Про що він взагалі? – Поступово звикнеш. Зараз можеш кілька годин поспати, а потім в дорогу, – вона і досі сиділа з роззявленим від подиву ротом. – Чого дивишся? Повторюю, тут ми у пастці, якщо пробудемо в домі більше ніж добу. Швидко спати.
Аліса підскочила і лягла у ліжко, підібгала до грудей ковдру і міцно стисла руками, ніби ковдра може від неї кудись втекти. В очі наче хтось сірники вставив – ніяк не закривались.
– Розслабся, не збираюсь я тебе чіпати. Просто хочу, щоб ти поспала і набралась сил. Вони тобі знадобляться.
Аліса спробувала заспокоїтись, але коли ця ІСТОТА сидить напроти і не зводить з неї очей – сон ніяк не йде. Вона повернулась на бік. Потім на інший. Знову покрутилась, вмощуючись зручніше, але сон так і не прийшов. Дівчина всю ніч крутилась, переварюючи надмір інформації, що звалилась на її бідолашну голову.
Немає коментарів:
Дописати коментар