– Підйом, – почула вона через кілька годин марення. Дівчина поволі підвелась і попленталась до ванної кімнати. У дзеркалі на неї дивилась хоч і стомлена, але гаряча руда дівчина, у якої відбою не було від кавалерів, але вибрала вона чомусь... демона. Треба приймати реальність. Або, якщо це сон... Хоча який це в біса сон.
Аліса привела себе до ладу і вийшла до свого викрадача. Він дав їй власноруч підібраний одяг: камуфляж піщаного кольору, який надійно закривав тіло і не сковував рухи, а також високі черевики. Вона швидко перевдяглася, демон схопив її за руку, сказавши на ходу:
– Будемо по можливості сюди повертатися, – і пройшов з дівчиною крізь двері, саме крізь, а не відкрив і вийшов. Вона рефлекторно виставила вперед вільну руку, але нічого не сталося. Вони опинилися посеред тієї пустелі, яку вона вже бачила в кімнаті Тамари. Дім зник, ніби його ніколи й не було.
– Ми перемістились кудись? – запитала Аліса.
– Ні, просто вийшли з моєї схованки.
Вона нічого не зрозуміла, але вирішила не розпитувати далі. Поки що. Якщо він демон, то це, очевидно, пекло? Під ногами пісок і чорне каміння, розпечене спекою. Вітер здіймає пил, застилаючи дорогу жовто-сірим туманом. Артур дістав з кишені дві хустки – однією перев'язав собі обличчя, іншу дав Алісі. Вона зробила так само. Хотілося ще чимось захистити очі, і демон ніби прочитав її думки (або просто підготувався) дістав ще й захисні окуляри, які щільно прилягали до обличчя. Тепер значно краще і піщаний вітер не докучав.
Аліса пленталась за Артуром котру годину підряд, понуривши голову. Він тримав її за руку, щоб не згубити в піщаному тумані. Раптово вітер вщух так же несподівано, як і з'явився. Сонце наближалось до лінії горизонту, створюючи насичену помаранчеву заграву, яка поступово змінювалась на жовто-зелену. Вони зупинились перед просторовою петлею. Саме так сказав демон:
– Це просторова петля. Їх у нашому світі дуже багато. Зараз трохи трусоне, – обійняв дівчину за плечі і вони пройшли через повітря, яке помітно рухалось, ніби над розпеченим сонцем асфальтом. Стрибок. Якби Артур її не притримав – дівчина б упала. Пісок зник. Під стомленими ногами була лише потріскана земля, випечена до стану каменю. Сонце зникло, але зеленкувата заграва, схожа на полярне сяйво, залишилась, освітлюючи шлях. Артур кивнув, наказуючи рухатись далі.
"Яка ж тут вдень температура? – подумала Аліса. – Справді, пекло. Ні травинки, ні тваринки, ні хмаринки..."
– А куди і для чого ми йдемо? – вона не звикла стільки ходити й ледве пересувала ноги.
– Йдемо, щоб не стати жертвою. Йдемо, щоб нас важче було відстежити. Йдемо, щоб вижити.
– І? Коли ми прийдемо? – насупила брови дівчина.
– Ніколи.
Вона знову не розуміла. Точніше, не хотіла розуміти. Вона що, тепер все життя має ходити допоки не сконає від втоми?
– Давай... повернемося? – насправді хотіла сказати, давай ти повернеш мене додому, але Аліса відтепер дуже обережно добирала слова.
– Куди?
– Додому, на землю.
– Не можна.
– Чому?
– Там мене шукає той, біловолосий. Він відьмак.
– Відьмак? Такі теж існують? – якби не була така стомлена, здивування б тривало трохи довше. За мить вона вже звикла до цієї думки. Крім того, Аліса відразу зрозуміла, що хлопець не такий, як всі.
– То можна переїхати до іншого міста, – запропонувала вона, здавалось, таку очевидну річ.
– Все одно знайде.
– І що, він такий страшний, що треба тепер від нього ховатися все життя? – їй дуже кортіло дізнатися, чим відьмак небезпечний для демона. Раптом вдасться використати інформацію на свою користь.
– Чому ж, не все життя. Зберу кілька однодумців, знищимо Ельміра і чудово заживемо. Я налагоджу бізнес...
Артур продовжував говорити, та дівчина його перестала слухати. В голові лунало два слова "Ельмір" і "відьмак". Стало спокійніше, затишніше, ніби вона сиділа вдома, закутавшись у флісову ковдру, і пила теплий чай. Дивні асоціації. " Ельмір"... Ось її шанс на порятунок. Тільки він зможе їй допомогти. Або...
– А він що, один такий? – перебила Аліса мрійливі роздуми демона.
– Ти про що? Про відьмака?
– Так. Відьмак існує лише один?
– Ні, їх багато. Але з усіма можна домовитись, крім цього невдахи.
Надія згасла. Отже, у світі існує лише один екземпляр, який може її врятувати. Але якщо проти нього виступить цілий натовп демонів, то і він може загинути. І що робити? Вихід очевидний: треба бути жінкою! Хитрою, проникливою, турботливою, слухняною, щоб, як кажуть, стати шиєю, яка буде повертати голову Артура. Треба потерпіти. Треба бути сильною і мудрою.
– То кажеш, якщо його позбутись, ми повернемось на землю і будемо жити "пріпєваючи"?
– Так! Це єдина перешкода на нашому шляху. Відьмаки небезпечні і дуже сильні. Сам я з ним не впораюсь. Потрібна допомога. Тобі пощастило, що він відпустив тебе, не пустивши по запчастинах на якесь зілля, – захоплено розповідав Артур, прибріхуючи, щоб схилити дівчину на свою сторону.
– То чого ми тут блукаємо, замість того, щоб діяти?
– Ми не блукаємо, – знітився демон. Просто тут так все влаштовано. Не можна прямо від точки А потрапити до точки Б.
– Чекай, – перебила його дівчина. – Я тебе не розумію. Спершу ти сказав, що ми вічно тут будемо блукати. Потім, що потрібно знайти твоїх... друзів. Тепер... Не знаю, що ти кажеш. Поясни нормально? – склавши руки в боки, з суровим виразом обличчя за окулярами та хусткою і вимогливою інтонацією, вона була схожа на дружину з двадцятирічним стажем, що вичитує власного чоловіка. Природжена актриса, повністю спантеличила демона. Дія ефіру поступово слабла, і дівчина повертала над собою контроль.
– Пошук моїх однодумців і безкінечний рух – це одне й те ж саме, – намагався пояснити Артур. – Тут ніхто не сидить на місці, щоб не потрапити зненацька у пастку нижчих демонів у власному домі, або нарватись на облаву вищих. Краще вже на відкритому просторі, не виказавши власного сховку. Так можна хоча б відбитись або втекти. Ти ж не будеш, наприклад, у себе вдома влаштовувати феєрверк? Щоб не спалити хату. Так і тут. Ні в якому разі нікому не показувати свій дім, інакше або рознесуть, або відіжмуть. Розумієш?
– Ага, – не дуже впевнено відповіла Аліса. – А чому тоді ти привів мене додому?
Артур розсміявся.
– А ти що, демон?
Вона зніяковіла.
– Не знаю... Я ж знала б, якби була демоном, – трохи налякано запитала дівчина. Він ще більше розсміявся.
– Ти – людина.
– Це добре, – цілком серйозно відповіла Аліса. Демоном вона точно не хотіла бути. Та й чимось іншим – теж не дуже.
– То виходить, ми можемо тут блукати рік, а може й ціле життя? – її очі округлились від усвідомлення власних слів.
– Нєє, я думаю за місяць впораємось. Просторові петлі іноді закидають далекувато від цілі, а часом значно скорочують шлях. Це як авіаперельоти у людей, тільки без літака і значно швидше, ніби портал. Крім того, я знаю, де шукати своїх. Єдина проблема, там можна натрапити і на чужих.
– Не дуже приємна перспектива, – Аліса зловила себе на думці, що так добре підіграє демону, що вже сама майже вірить, що допомагає йому. Це добре. Хочеш, щоб тобі повірили інші – вір сама у те, що кажеш.
– Ага, – сумно погодився Артур. – Але в мене є козир! – він лукаво посміхнувся, окидаючи дівчину оцінювальним поглядом. Вона здогадалась, що нічого хорошого це не віщує.
– Який козир? – несміливо запитала вона.
– Ти.
Її брови високо підскочили від здивування і обурення. Аліса мимоволі зробила крок назад.
– Не бійся, – демон встиг схопити її за зап'ясток. – Тобі нічого не загрожує.
Чомусь дівчина була переконана, що він бреше. Де ж зараз Ельмір? Блакитноокий рятівник-утікач? Чи дізнається він, яка доля її спіткала? Може в нього прокинеться сумління і відьмак її знайде до того, як її екс-бойфренд віддасть на поталу пекельним потворам?
***
Ельмір повернувся на землю, остаточно прийнявши рішення впіймати демона і вигнати його в нижчий світ, де тому і місце. А за ним розігнати й інших демонів. Скромна зброя – кинджал у чоботі, і меч-красень, прихований магією від людей. Він нічим не вирізнявся поміж людей – звичайний молодий чоловік, привабливий, з мужніми рисами. Світло-блакитні очі теж не здавались дивиною. Лише волосся білого кольору впадало у очі. Навіть серед своїх він був нетиповим – у відьмаків темне волосся. За його непримиренний норов його називали білою вороною. А за колір волосся – білоголовим, або біловолосим. Проте йому було байдуже – він не збирався поступатися своїм принципам.
Ельмір рішуче підійшов до дому Артура – там було надто тихо. Він злегка ворухнув пальцями, ніби розминаючи руки, і зник. Була глуха ніч, і навіть якщо хтось від безсоння витріщався у вікно – все одно б нічого не помітив. Всередині порожньо. Судячи зі згаслих слідів демона, його не було вдома менш як добу. На щастя, слідів дівчини він тут теж не знайшов. Відьмак чудово запам'ятав її світлу ауру. Але демона все одно слід розшукати.
Він присів на підлогу і зосередився на пошуках Артура. Знайти знайомого демона було не складно. Єдине – процес вимагав часу та тиші. Минуло кілька хвилин. Місцеперебування Артура так і не вдалось відшукати. Отже, або він мертвий, або ж повернувся до нижчого світу. Головне, що на землі його нема. Залишалось потрапити до темного світу і знайти об'єкт.
Щойно Ельмір зібрався підвестись, як навколо нього з'явилося три тіні, які за мить матеріалізувалися у демонів.
– Ну що, відьмаче, поговоримо?
Він потрапив у засідку...
***
Вони поволі рухались скам'янілими просторами темного світу. Йшли б швидше, якби Аліса мала сили. Демон нервував через повільність дівчини, але нести її на руках не збирався, тому вибору не було. Яскраво-зелений місяць дивився на них крізь туман. Розпитувати, звідки тут туман, і чому місяць такого дивного кольору в Аліси не було ніякого бажання. Просто хотілося, щоб це випробування в її житті якомога швидше скінчилося.
Вони підійшли до чергової просторової петлі. Дівчина вже звикла до переходів і спокійно приземлилась на ноги, не втративши рівноваги. Перед ними був справжній оазис, тільки не земний, а пекельний. Навколо палало кілька озерець зеленим полум'ям. Низькі дерева без листя нагадували химер, що хитромудро розкинули безліч рук-гілок в різні боки.
Аліса зробила невпевнений крок по землі, устеленій темно-червоним мохом.
– Нарешті! – вигукнув Артур. – Швидко, доки тут не з'явився ще хтось, залазь у воду!
– Тобто? – вона округлила очі. Замість відповіді демон закинув її на плече і разом з нею прямо в одязі зайшов у зелену жижу. Він кинув Алісу, а потім занурився сам з головою.
– Навіщо ти це зробив? – обурилась дівчина, спльовуючи дивну субстанцію.
– Якщо я кажу щось робити – ти маєш виконувати мій наказ тієї ж миті. Від цього залежить твоє, і моє життя.
Демон дивився на неї навіть не з гнівом, а ніби розмовляв з малою неслухняною дитиною, що постійно наражає себе на небезпеку.
– Але що такого життєво важливого в тому, щоб залізти у ...це? – вона розвела руки, показуючи себе і те, в чому і досі стояла.
– Ходімо, – він схопив її за руку і потяг за собою. Схоже, це вже стало звичкою. Щойно вони ступили на сушу, з порталу вистрибнуло кілька істот, які нагадували людей, яких піддали опроміненню, а потім обмазали пухирі землею. Алісу скривило від огиди.
– Що це?
– Тримайся позаду мене.
Вона слухняно заховалась. Артур став у бойовій готовності. На руках з'явились гострі міцні кігті. Їх аж п'ятеро. Це погано, дуже погано, а тікати нікуди. Потвори повільно рухались їм назустріч, перегороджуючи шлях до просторової петлі. Приплесканими носами вони щось вишукували в повітрі, а їхні очі розбігались в різні боки.
– Вони нас не бачать? – прошепотіла на вухо Аліса.
– Вірно підмітила. Не бачать і майже не чують. Але в них нюх кращий ніж у будь-якої земної істоти. Зараз вони спантеличені, бо ми щойно скупались в озері життя, а ти – людина. Твій запах їм не знайомий.
"Так ось що то за болото! Озеро життя". Після купання вона і справді була сповнена сил, ніби добре поїла і відпочила.
– Тоді давай їх обійдемо, – і далі пошепки запропонувала Аліса.
– Не вийде. Стань попереду.
– Що?! – спробувала заперечити дівчина, але в неї дозволу ніхто не запитав. Дівчина уже стояла перед демоном, а він міцно її обіймав однією рукою, а в іншій тримав щось схоже на довгий клинок. Потвори вже були за два кроки від них.
– Не рухайся, – прошепотів демон прямо у вухо наляканій дівчині, – і все буде добре.
" Мені гаплик" – подумала Аліса і заплющила очі, коли одна з тварюк підійшла впритул і почала обнюхувати її обличчя. Раптом істота зойкнула. Дівчина відкрила очі і полегшено видихнула. Істота з простромленою горлянкою звалилася на землю.
Решта потвор юрбою налетіла на них. В останню мить демон відштовхнув дівчину назад і атака прийшлася на нього. "Навіщо він це зробив?" Аліса здивовано дивилась, як чотири тварюки навалилися зверху на Артура, який щойно її врятував. Здійнялася курява. Кинджал відлетів прямісінько їй під ноги. Дівчина не вагаючись підняла зброю. В колотнечі вона виловила одну потвору, застрибнула тій на спину і встромила в шию ножа, так само, як зробив Артур. Раптом їх інакше не можна вбити? Іншої нагоди може й не бути. Не те, щоб вона хвилювалася за демона, просто жити хочеться.
Тварюка впала без духу. Двоє і далі продовжували лупцювати демона, який відчайдушно відбивався. Третій же перемикнув увагу на Алісу. Вона задкувала, розуміючи, що їй не впоратись з супротивником. Артур пазурами щосили шматував потвор, які щодуху намагались розідрати йому горлянку.
Дівчина рвонула в бік зеленої водойми, але тварюка, стрибнувши, встигла схопити її за ногу. Аліса впала. Воно стояло на колінах, тримаючи її за ногу, вивалило язика і пускало слину. Схоже, вона ласий шматок, але ж так жити хочеться. Дівчина крутнулась і влупила ногою прямісінько в пику тварюці. Той тільки гикнув, але ноги не відпустив. Вона знову його вдарила, і так раз за разом, доки потвора не ослабила хватку. Аліса вирвалась і знову побігла до водойми. Вона з розгону пірнула у зелену рідину. Чомусь їй здалося, що там вона буде в безпеці, але потвора стрибнула слідом за нею. Дівчина стояла по пояс у воді. Кинджал вона і досі міцно тримала. Істота повільно, смакуючи кожен крок, наближалась до неї. Раптом щось налетіло на тварюку і пазурами розідрало їй горлянку. Повільно, немов корабель, що потопає, потвора зникла в воді. Позаду стояв Артур, весь в чорній крові нападників з темного світу.
– Що то було? – запитала Аліса.
– А ти молодець, – гордо усміхнувся демон, ніби він безпосередньо доклав рук до її рішучих дій.
– Що то було? – виразніше повторила вона.
– Нижчі демони. Біля зелених озер багато хто вештається.
– Так то були нижчі, – повторила вона сама для себе. – Я геть про інше! – Аліса підскочила і почала його лупцювати кулаками. Артур від несподіванки лише намагався закритись руками. – Ти! Падлюка, – кричала вона між ударами, підключаючи в хід ноги. – Навіщо, – удар, – ти мене, – удар, – сюди приволік! – удар. – Мене ледь, – удар, – не вбили! – Аліса зупинилась, важко дихаючи. Демон знову посміхався.
– Виживеш, – дівчина знову хотіла влупити, але він перехопив її руки. Посмішка зникла з його обличчя. Демонські очі запалали гнівом:
– Не загравайся. Я можу і відповісти.
Аліса побіліла. Вона добре знала, що Артур може дати здачі. По тілу хвилею пройшлося тремтіння. Артур відпустив її і пішов геть. Дівчина неохоче поплелася слідом. Вона в черговий раз згадала, з ким має справу, і що її мета – здихатися покидька.
***
Ельмір спробував підвестись з колін, але один з демонів припечатав його до підлоги, міцно стиснувши плече. Три демони – це не так вже й багато, він і проти більшого числа виступав наодинці. Відьмак оцінював ситуацію. Вихопити меча, і продірявити того, що стоїть найближче. Потім випад – і той, що стоїть напроти теж впаде хороброю смертю. Виступити проти відьмака такого рівня, як він? Це ж треба бути настільки безпечними. Далі оберт, підвестись на ноги – і останній супротивник зустрінеться у пеклі зі своїми друзями.
Планування атаки зайняло не більше секунди. Втілення плану відняло стільки ж часу. Єдина поправка – в останню мить третього демона він вирішив не вбивати, а лише скалічити, щоб переконатись, що їх підіслав Артур і з'ясувати, де він. Демон не встиг оговтатись, як лежав на підлозі з відрубаною кінцівкою. Він волав від болю. Ельмір провів долонею над ногою бідолахи, і біль вщух. Кровотеча теж припинилась.
– Говори, хто вас підіслав?
– Чорта лисого тобі, – сплюнув демон, тримаючись за обрубок ноги. Відьмак стиснув кулак і демона знову скорчило від нестерпного болю. Знову рух – і біль минув.
– Так може тривати вічно, – "заспокоїв" Ельмір з легкою усмішкою на тонких суворих вустах. – Вирішуй сам. І не чекаючи відповіді знову подарував жертві нову хвилю страждань.
– Добре! Добре! – закричав демон, не витримавши тортур. Відьмак добре знав, що ці підлі тварюки неохочі до болю, та й відданість – не притаманна їм риса. – Це був Артур, господар цього дому. Він нас попросив тебе вбити, – як на духу зізнався чортяка. Тим більше, що замовник "забув" їх попередити, якому саме відьмаку вони мають протистояти. Якби знали – нізащо б не погодились. Їх відправили на очевидну і неминучу смерть. Дві речі зупиняли демона, щоб не розповісти все й одразу. Перше – ненависть до всього відьомського роду. І друге – бажання спробувати виторгувати собі життя.
– Слухай, – продовжив демон. – Я тобі можу значно більше розповісти, якщо ти пообіцяєш мене не вбивати.
– Залежить від того, наскільки цінною виявиться інформація.
– Дуже цінна, повір, – промінчик надії спалахнув в очах вбивці-невдахи. Хоч вони і були ворогами, але відьмаки зазвичай дотримували свого слова. – Тільки пообіцяй, що не вб'єш мене.
– Ні. Якщо ти не скажеш сам, я все одно взнаю те, що мені потрібно. Я знаю багато способів отримати... – він підійняв руку, але не встиг договорити.
– Добре! Я все скажу! – Ельмір склав руки на грудях. Демон з полегшенням видихнув. – Артур сказав, що ми повинні вбити якогось відьмака, який йому надокучає. Артур, ти ж знаєш, успішний бізнесмен, розумний, винахідливий. Ми хотіли потрапити в долю, дали йому грошей, але такою була його умова – вбити тебе.
Відьмак усміхнувся:
– Розумний хід. Якщо вам не вдасться мене вбити, то як мінімум не потрібно повертати гроші і ні з ким ділитися.
– Так, він нас тупо кидонув, – сумно погодився демон. – Наобіцяв в три короби, а про те, хто ти – не попередив. Ми думали звичайний відьмак собі буде, а не королівської крові.
Королівська кров... Авжеж, королівська, тільки окрім гарного вишколу та добрих здібностей до магії це йому більше нічого не дало. Хоча ні, ще ненависть братів, зневага вітчима і неприйняття всім його народом. Він вигнанець, нікому не потрібний відступник. Хоча Ельмір ніколи не скаржився. Він звик до такого положення речей, давно прийняв себе таким, як він є, і навіть пишався своєю унікальністю. Ні за що на світі він не збирався пристосовуватись під загальну масу і стати таким, як усі, навіть якщо доведеться піти війною проти всього світу.
– Сам він сказав, що збирається до темного світу, мовляв, справи у нього там є. Зізнаюсь, це нас дещо здивувало. Адже ніхто з нас добровільно не повертається додому, щоб не нарватися на вищих демонів. Їм спробуй поясни, якого дідька ти нелегалом на землю поткнувся. Тут вони нас не шукають, а от вдома можуть і років на сто в каталажку відправити. Отож, сказав він, що тиждень-другий на батьківщині потусить, ще дівку з собою прихопив, і додому повернеться...
У відьмака в очах блискавки заграли. Мало того, що покидьок намагався його вбити чужими руками, він ще й дівчину викрав, не зважаючи на наказ її не чіпати! Ще й куди?! До демонського світу! Та її там на шматки порвуть!! А він ще й наобіцяв дівчині, що все буде гаразд, покидьок її більше не зачіпатиме... Бідолашна... Чорт забирай, а вона ж казала! Вона ніби відчувала, що той її не дасть спокій. Припустився помилки – тож тепер слід її виправляти і рятувати дівча. Інакше, чим він тоді кращий за своїх родичів?
– Це все? – запитав Ельмір. Демон осунувся. Не сподобався йому цей крижаний холод в голосі Біловолосого.
– Т–так, наче все. Тільки... – Ельмір підняв вгору вказівний палець, наказуючи демону замовкнути.
– Я не вб'ю тебе. Навіть більше, поверну ногу і відпущу неушкодженим. Мене цікавить лише одне, наскільки сильно ти ненавидиш Артура?
– Настільки, що готовий його вбити при нагоді, – демон по-змовницьки вишкірив зуби.
– От і добре. Тільки не забувай про його підступність і не дій прямо. Будь розумнішим, – дав настанови на прощання відьмак, удавши, що він вірить кожному його слову. Насправді ж у відьмака були власні плани на цього невдаху. За допомогою закляття він легко зцілив демона. Виконавши свою обіцянку, він приготував ритуал для переміщення у темний світ. Демон дав кілька краплин своєї крові – головний елемент для переміщення у світ мерзенних тварюк. Кілька цілеспрямованих рухів руками у повітрі. Чорна густа кров повільно потекла по склянці і розчинилась, так і не торкнувшись підлоги. Відьмак заплющив очі, щось прошепотів і зник, ніби його ніколи тут і не було.
Аліса привела себе до ладу і вийшла до свого викрадача. Він дав їй власноруч підібраний одяг: камуфляж піщаного кольору, який надійно закривав тіло і не сковував рухи, а також високі черевики. Вона швидко перевдяглася, демон схопив її за руку, сказавши на ходу:
– Будемо по можливості сюди повертатися, – і пройшов з дівчиною крізь двері, саме крізь, а не відкрив і вийшов. Вона рефлекторно виставила вперед вільну руку, але нічого не сталося. Вони опинилися посеред тієї пустелі, яку вона вже бачила в кімнаті Тамари. Дім зник, ніби його ніколи й не було.
– Ми перемістились кудись? – запитала Аліса.
– Ні, просто вийшли з моєї схованки.
Вона нічого не зрозуміла, але вирішила не розпитувати далі. Поки що. Якщо він демон, то це, очевидно, пекло? Під ногами пісок і чорне каміння, розпечене спекою. Вітер здіймає пил, застилаючи дорогу жовто-сірим туманом. Артур дістав з кишені дві хустки – однією перев'язав собі обличчя, іншу дав Алісі. Вона зробила так само. Хотілося ще чимось захистити очі, і демон ніби прочитав її думки (або просто підготувався) дістав ще й захисні окуляри, які щільно прилягали до обличчя. Тепер значно краще і піщаний вітер не докучав.
Аліса пленталась за Артуром котру годину підряд, понуривши голову. Він тримав її за руку, щоб не згубити в піщаному тумані. Раптово вітер вщух так же несподівано, як і з'явився. Сонце наближалось до лінії горизонту, створюючи насичену помаранчеву заграву, яка поступово змінювалась на жовто-зелену. Вони зупинились перед просторовою петлею. Саме так сказав демон:
– Це просторова петля. Їх у нашому світі дуже багато. Зараз трохи трусоне, – обійняв дівчину за плечі і вони пройшли через повітря, яке помітно рухалось, ніби над розпеченим сонцем асфальтом. Стрибок. Якби Артур її не притримав – дівчина б упала. Пісок зник. Під стомленими ногами була лише потріскана земля, випечена до стану каменю. Сонце зникло, але зеленкувата заграва, схожа на полярне сяйво, залишилась, освітлюючи шлях. Артур кивнув, наказуючи рухатись далі.
"Яка ж тут вдень температура? – подумала Аліса. – Справді, пекло. Ні травинки, ні тваринки, ні хмаринки..."
– А куди і для чого ми йдемо? – вона не звикла стільки ходити й ледве пересувала ноги.
– Йдемо, щоб не стати жертвою. Йдемо, щоб нас важче було відстежити. Йдемо, щоб вижити.
– І? Коли ми прийдемо? – насупила брови дівчина.
– Ніколи.
Вона знову не розуміла. Точніше, не хотіла розуміти. Вона що, тепер все життя має ходити допоки не сконає від втоми?
– Давай... повернемося? – насправді хотіла сказати, давай ти повернеш мене додому, але Аліса відтепер дуже обережно добирала слова.
– Куди?
– Додому, на землю.
– Не можна.
– Чому?
– Там мене шукає той, біловолосий. Він відьмак.
– Відьмак? Такі теж існують? – якби не була така стомлена, здивування б тривало трохи довше. За мить вона вже звикла до цієї думки. Крім того, Аліса відразу зрозуміла, що хлопець не такий, як всі.
– То можна переїхати до іншого міста, – запропонувала вона, здавалось, таку очевидну річ.
– Все одно знайде.
– І що, він такий страшний, що треба тепер від нього ховатися все життя? – їй дуже кортіло дізнатися, чим відьмак небезпечний для демона. Раптом вдасться використати інформацію на свою користь.
– Чому ж, не все життя. Зберу кілька однодумців, знищимо Ельміра і чудово заживемо. Я налагоджу бізнес...
Артур продовжував говорити, та дівчина його перестала слухати. В голові лунало два слова "Ельмір" і "відьмак". Стало спокійніше, затишніше, ніби вона сиділа вдома, закутавшись у флісову ковдру, і пила теплий чай. Дивні асоціації. " Ельмір"... Ось її шанс на порятунок. Тільки він зможе їй допомогти. Або...
– А він що, один такий? – перебила Аліса мрійливі роздуми демона.
– Ти про що? Про відьмака?
– Так. Відьмак існує лише один?
– Ні, їх багато. Але з усіма можна домовитись, крім цього невдахи.
Надія згасла. Отже, у світі існує лише один екземпляр, який може її врятувати. Але якщо проти нього виступить цілий натовп демонів, то і він може загинути. І що робити? Вихід очевидний: треба бути жінкою! Хитрою, проникливою, турботливою, слухняною, щоб, як кажуть, стати шиєю, яка буде повертати голову Артура. Треба потерпіти. Треба бути сильною і мудрою.
– То кажеш, якщо його позбутись, ми повернемось на землю і будемо жити "пріпєваючи"?
– Так! Це єдина перешкода на нашому шляху. Відьмаки небезпечні і дуже сильні. Сам я з ним не впораюсь. Потрібна допомога. Тобі пощастило, що він відпустив тебе, не пустивши по запчастинах на якесь зілля, – захоплено розповідав Артур, прибріхуючи, щоб схилити дівчину на свою сторону.
– То чого ми тут блукаємо, замість того, щоб діяти?
– Ми не блукаємо, – знітився демон. Просто тут так все влаштовано. Не можна прямо від точки А потрапити до точки Б.
– Чекай, – перебила його дівчина. – Я тебе не розумію. Спершу ти сказав, що ми вічно тут будемо блукати. Потім, що потрібно знайти твоїх... друзів. Тепер... Не знаю, що ти кажеш. Поясни нормально? – склавши руки в боки, з суровим виразом обличчя за окулярами та хусткою і вимогливою інтонацією, вона була схожа на дружину з двадцятирічним стажем, що вичитує власного чоловіка. Природжена актриса, повністю спантеличила демона. Дія ефіру поступово слабла, і дівчина повертала над собою контроль.
– Пошук моїх однодумців і безкінечний рух – це одне й те ж саме, – намагався пояснити Артур. – Тут ніхто не сидить на місці, щоб не потрапити зненацька у пастку нижчих демонів у власному домі, або нарватись на облаву вищих. Краще вже на відкритому просторі, не виказавши власного сховку. Так можна хоча б відбитись або втекти. Ти ж не будеш, наприклад, у себе вдома влаштовувати феєрверк? Щоб не спалити хату. Так і тут. Ні в якому разі нікому не показувати свій дім, інакше або рознесуть, або відіжмуть. Розумієш?
– Ага, – не дуже впевнено відповіла Аліса. – А чому тоді ти привів мене додому?
Артур розсміявся.
– А ти що, демон?
Вона зніяковіла.
– Не знаю... Я ж знала б, якби була демоном, – трохи налякано запитала дівчина. Він ще більше розсміявся.
– Ти – людина.
– Це добре, – цілком серйозно відповіла Аліса. Демоном вона точно не хотіла бути. Та й чимось іншим – теж не дуже.
– То виходить, ми можемо тут блукати рік, а може й ціле життя? – її очі округлились від усвідомлення власних слів.
– Нєє, я думаю за місяць впораємось. Просторові петлі іноді закидають далекувато від цілі, а часом значно скорочують шлях. Це як авіаперельоти у людей, тільки без літака і значно швидше, ніби портал. Крім того, я знаю, де шукати своїх. Єдина проблема, там можна натрапити і на чужих.
– Не дуже приємна перспектива, – Аліса зловила себе на думці, що так добре підіграє демону, що вже сама майже вірить, що допомагає йому. Це добре. Хочеш, щоб тобі повірили інші – вір сама у те, що кажеш.
– Ага, – сумно погодився Артур. – Але в мене є козир! – він лукаво посміхнувся, окидаючи дівчину оцінювальним поглядом. Вона здогадалась, що нічого хорошого це не віщує.
– Який козир? – несміливо запитала вона.
– Ти.
Її брови високо підскочили від здивування і обурення. Аліса мимоволі зробила крок назад.
– Не бійся, – демон встиг схопити її за зап'ясток. – Тобі нічого не загрожує.
Чомусь дівчина була переконана, що він бреше. Де ж зараз Ельмір? Блакитноокий рятівник-утікач? Чи дізнається він, яка доля її спіткала? Може в нього прокинеться сумління і відьмак її знайде до того, як її екс-бойфренд віддасть на поталу пекельним потворам?
***
Ельмір повернувся на землю, остаточно прийнявши рішення впіймати демона і вигнати його в нижчий світ, де тому і місце. А за ним розігнати й інших демонів. Скромна зброя – кинджал у чоботі, і меч-красень, прихований магією від людей. Він нічим не вирізнявся поміж людей – звичайний молодий чоловік, привабливий, з мужніми рисами. Світло-блакитні очі теж не здавались дивиною. Лише волосся білого кольору впадало у очі. Навіть серед своїх він був нетиповим – у відьмаків темне волосся. За його непримиренний норов його називали білою вороною. А за колір волосся – білоголовим, або біловолосим. Проте йому було байдуже – він не збирався поступатися своїм принципам.
Ельмір рішуче підійшов до дому Артура – там було надто тихо. Він злегка ворухнув пальцями, ніби розминаючи руки, і зник. Була глуха ніч, і навіть якщо хтось від безсоння витріщався у вікно – все одно б нічого не помітив. Всередині порожньо. Судячи зі згаслих слідів демона, його не було вдома менш як добу. На щастя, слідів дівчини він тут теж не знайшов. Відьмак чудово запам'ятав її світлу ауру. Але демона все одно слід розшукати.
Він присів на підлогу і зосередився на пошуках Артура. Знайти знайомого демона було не складно. Єдине – процес вимагав часу та тиші. Минуло кілька хвилин. Місцеперебування Артура так і не вдалось відшукати. Отже, або він мертвий, або ж повернувся до нижчого світу. Головне, що на землі його нема. Залишалось потрапити до темного світу і знайти об'єкт.
Щойно Ельмір зібрався підвестись, як навколо нього з'явилося три тіні, які за мить матеріалізувалися у демонів.
– Ну що, відьмаче, поговоримо?
Він потрапив у засідку...
***
Вони поволі рухались скам'янілими просторами темного світу. Йшли б швидше, якби Аліса мала сили. Демон нервував через повільність дівчини, але нести її на руках не збирався, тому вибору не було. Яскраво-зелений місяць дивився на них крізь туман. Розпитувати, звідки тут туман, і чому місяць такого дивного кольору в Аліси не було ніякого бажання. Просто хотілося, щоб це випробування в її житті якомога швидше скінчилося.
Вони підійшли до чергової просторової петлі. Дівчина вже звикла до переходів і спокійно приземлилась на ноги, не втративши рівноваги. Перед ними був справжній оазис, тільки не земний, а пекельний. Навколо палало кілька озерець зеленим полум'ям. Низькі дерева без листя нагадували химер, що хитромудро розкинули безліч рук-гілок в різні боки.
Аліса зробила невпевнений крок по землі, устеленій темно-червоним мохом.
– Нарешті! – вигукнув Артур. – Швидко, доки тут не з'явився ще хтось, залазь у воду!
– Тобто? – вона округлила очі. Замість відповіді демон закинув її на плече і разом з нею прямо в одязі зайшов у зелену жижу. Він кинув Алісу, а потім занурився сам з головою.
– Навіщо ти це зробив? – обурилась дівчина, спльовуючи дивну субстанцію.
– Якщо я кажу щось робити – ти маєш виконувати мій наказ тієї ж миті. Від цього залежить твоє, і моє життя.
Демон дивився на неї навіть не з гнівом, а ніби розмовляв з малою неслухняною дитиною, що постійно наражає себе на небезпеку.
– Але що такого життєво важливого в тому, щоб залізти у ...це? – вона розвела руки, показуючи себе і те, в чому і досі стояла.
– Ходімо, – він схопив її за руку і потяг за собою. Схоже, це вже стало звичкою. Щойно вони ступили на сушу, з порталу вистрибнуло кілька істот, які нагадували людей, яких піддали опроміненню, а потім обмазали пухирі землею. Алісу скривило від огиди.
– Що це?
– Тримайся позаду мене.
Вона слухняно заховалась. Артур став у бойовій готовності. На руках з'явились гострі міцні кігті. Їх аж п'ятеро. Це погано, дуже погано, а тікати нікуди. Потвори повільно рухались їм назустріч, перегороджуючи шлях до просторової петлі. Приплесканими носами вони щось вишукували в повітрі, а їхні очі розбігались в різні боки.
– Вони нас не бачать? – прошепотіла на вухо Аліса.
– Вірно підмітила. Не бачать і майже не чують. Але в них нюх кращий ніж у будь-якої земної істоти. Зараз вони спантеличені, бо ми щойно скупались в озері життя, а ти – людина. Твій запах їм не знайомий.
"Так ось що то за болото! Озеро життя". Після купання вона і справді була сповнена сил, ніби добре поїла і відпочила.
– Тоді давай їх обійдемо, – і далі пошепки запропонувала Аліса.
– Не вийде. Стань попереду.
– Що?! – спробувала заперечити дівчина, але в неї дозволу ніхто не запитав. Дівчина уже стояла перед демоном, а він міцно її обіймав однією рукою, а в іншій тримав щось схоже на довгий клинок. Потвори вже були за два кроки від них.
– Не рухайся, – прошепотів демон прямо у вухо наляканій дівчині, – і все буде добре.
" Мені гаплик" – подумала Аліса і заплющила очі, коли одна з тварюк підійшла впритул і почала обнюхувати її обличчя. Раптом істота зойкнула. Дівчина відкрила очі і полегшено видихнула. Істота з простромленою горлянкою звалилася на землю.
Решта потвор юрбою налетіла на них. В останню мить демон відштовхнув дівчину назад і атака прийшлася на нього. "Навіщо він це зробив?" Аліса здивовано дивилась, як чотири тварюки навалилися зверху на Артура, який щойно її врятував. Здійнялася курява. Кинджал відлетів прямісінько їй під ноги. Дівчина не вагаючись підняла зброю. В колотнечі вона виловила одну потвору, застрибнула тій на спину і встромила в шию ножа, так само, як зробив Артур. Раптом їх інакше не можна вбити? Іншої нагоди може й не бути. Не те, щоб вона хвилювалася за демона, просто жити хочеться.
Тварюка впала без духу. Двоє і далі продовжували лупцювати демона, який відчайдушно відбивався. Третій же перемикнув увагу на Алісу. Вона задкувала, розуміючи, що їй не впоратись з супротивником. Артур пазурами щосили шматував потвор, які щодуху намагались розідрати йому горлянку.
Дівчина рвонула в бік зеленої водойми, але тварюка, стрибнувши, встигла схопити її за ногу. Аліса впала. Воно стояло на колінах, тримаючи її за ногу, вивалило язика і пускало слину. Схоже, вона ласий шматок, але ж так жити хочеться. Дівчина крутнулась і влупила ногою прямісінько в пику тварюці. Той тільки гикнув, але ноги не відпустив. Вона знову його вдарила, і так раз за разом, доки потвора не ослабила хватку. Аліса вирвалась і знову побігла до водойми. Вона з розгону пірнула у зелену рідину. Чомусь їй здалося, що там вона буде в безпеці, але потвора стрибнула слідом за нею. Дівчина стояла по пояс у воді. Кинджал вона і досі міцно тримала. Істота повільно, смакуючи кожен крок, наближалась до неї. Раптом щось налетіло на тварюку і пазурами розідрало їй горлянку. Повільно, немов корабель, що потопає, потвора зникла в воді. Позаду стояв Артур, весь в чорній крові нападників з темного світу.
– Що то було? – запитала Аліса.
– А ти молодець, – гордо усміхнувся демон, ніби він безпосередньо доклав рук до її рішучих дій.
– Що то було? – виразніше повторила вона.
– Нижчі демони. Біля зелених озер багато хто вештається.
– Так то були нижчі, – повторила вона сама для себе. – Я геть про інше! – Аліса підскочила і почала його лупцювати кулаками. Артур від несподіванки лише намагався закритись руками. – Ти! Падлюка, – кричала вона між ударами, підключаючи в хід ноги. – Навіщо, – удар, – ти мене, – удар, – сюди приволік! – удар. – Мене ледь, – удар, – не вбили! – Аліса зупинилась, важко дихаючи. Демон знову посміхався.
– Виживеш, – дівчина знову хотіла влупити, але він перехопив її руки. Посмішка зникла з його обличчя. Демонські очі запалали гнівом:
– Не загравайся. Я можу і відповісти.
Аліса побіліла. Вона добре знала, що Артур може дати здачі. По тілу хвилею пройшлося тремтіння. Артур відпустив її і пішов геть. Дівчина неохоче поплелася слідом. Вона в черговий раз згадала, з ким має справу, і що її мета – здихатися покидька.
***
Ельмір спробував підвестись з колін, але один з демонів припечатав його до підлоги, міцно стиснувши плече. Три демони – це не так вже й багато, він і проти більшого числа виступав наодинці. Відьмак оцінював ситуацію. Вихопити меча, і продірявити того, що стоїть найближче. Потім випад – і той, що стоїть напроти теж впаде хороброю смертю. Виступити проти відьмака такого рівня, як він? Це ж треба бути настільки безпечними. Далі оберт, підвестись на ноги – і останній супротивник зустрінеться у пеклі зі своїми друзями.
Планування атаки зайняло не більше секунди. Втілення плану відняло стільки ж часу. Єдина поправка – в останню мить третього демона він вирішив не вбивати, а лише скалічити, щоб переконатись, що їх підіслав Артур і з'ясувати, де він. Демон не встиг оговтатись, як лежав на підлозі з відрубаною кінцівкою. Він волав від болю. Ельмір провів долонею над ногою бідолахи, і біль вщух. Кровотеча теж припинилась.
– Говори, хто вас підіслав?
– Чорта лисого тобі, – сплюнув демон, тримаючись за обрубок ноги. Відьмак стиснув кулак і демона знову скорчило від нестерпного болю. Знову рух – і біль минув.
– Так може тривати вічно, – "заспокоїв" Ельмір з легкою усмішкою на тонких суворих вустах. – Вирішуй сам. І не чекаючи відповіді знову подарував жертві нову хвилю страждань.
– Добре! Добре! – закричав демон, не витримавши тортур. Відьмак добре знав, що ці підлі тварюки неохочі до болю, та й відданість – не притаманна їм риса. – Це був Артур, господар цього дому. Він нас попросив тебе вбити, – як на духу зізнався чортяка. Тим більше, що замовник "забув" їх попередити, якому саме відьмаку вони мають протистояти. Якби знали – нізащо б не погодились. Їх відправили на очевидну і неминучу смерть. Дві речі зупиняли демона, щоб не розповісти все й одразу. Перше – ненависть до всього відьомського роду. І друге – бажання спробувати виторгувати собі життя.
– Слухай, – продовжив демон. – Я тобі можу значно більше розповісти, якщо ти пообіцяєш мене не вбивати.
– Залежить від того, наскільки цінною виявиться інформація.
– Дуже цінна, повір, – промінчик надії спалахнув в очах вбивці-невдахи. Хоч вони і були ворогами, але відьмаки зазвичай дотримували свого слова. – Тільки пообіцяй, що не вб'єш мене.
– Ні. Якщо ти не скажеш сам, я все одно взнаю те, що мені потрібно. Я знаю багато способів отримати... – він підійняв руку, але не встиг договорити.
– Добре! Я все скажу! – Ельмір склав руки на грудях. Демон з полегшенням видихнув. – Артур сказав, що ми повинні вбити якогось відьмака, який йому надокучає. Артур, ти ж знаєш, успішний бізнесмен, розумний, винахідливий. Ми хотіли потрапити в долю, дали йому грошей, але такою була його умова – вбити тебе.
Відьмак усміхнувся:
– Розумний хід. Якщо вам не вдасться мене вбити, то як мінімум не потрібно повертати гроші і ні з ким ділитися.
– Так, він нас тупо кидонув, – сумно погодився демон. – Наобіцяв в три короби, а про те, хто ти – не попередив. Ми думали звичайний відьмак собі буде, а не королівської крові.
Королівська кров... Авжеж, королівська, тільки окрім гарного вишколу та добрих здібностей до магії це йому більше нічого не дало. Хоча ні, ще ненависть братів, зневага вітчима і неприйняття всім його народом. Він вигнанець, нікому не потрібний відступник. Хоча Ельмір ніколи не скаржився. Він звик до такого положення речей, давно прийняв себе таким, як він є, і навіть пишався своєю унікальністю. Ні за що на світі він не збирався пристосовуватись під загальну масу і стати таким, як усі, навіть якщо доведеться піти війною проти всього світу.
– Сам він сказав, що збирається до темного світу, мовляв, справи у нього там є. Зізнаюсь, це нас дещо здивувало. Адже ніхто з нас добровільно не повертається додому, щоб не нарватися на вищих демонів. Їм спробуй поясни, якого дідька ти нелегалом на землю поткнувся. Тут вони нас не шукають, а от вдома можуть і років на сто в каталажку відправити. Отож, сказав він, що тиждень-другий на батьківщині потусить, ще дівку з собою прихопив, і додому повернеться...
У відьмака в очах блискавки заграли. Мало того, що покидьок намагався його вбити чужими руками, він ще й дівчину викрав, не зважаючи на наказ її не чіпати! Ще й куди?! До демонського світу! Та її там на шматки порвуть!! А він ще й наобіцяв дівчині, що все буде гаразд, покидьок її більше не зачіпатиме... Бідолашна... Чорт забирай, а вона ж казала! Вона ніби відчувала, що той її не дасть спокій. Припустився помилки – тож тепер слід її виправляти і рятувати дівча. Інакше, чим він тоді кращий за своїх родичів?
– Це все? – запитав Ельмір. Демон осунувся. Не сподобався йому цей крижаний холод в голосі Біловолосого.
– Т–так, наче все. Тільки... – Ельмір підняв вгору вказівний палець, наказуючи демону замовкнути.
– Я не вб'ю тебе. Навіть більше, поверну ногу і відпущу неушкодженим. Мене цікавить лише одне, наскільки сильно ти ненавидиш Артура?
– Настільки, що готовий його вбити при нагоді, – демон по-змовницьки вишкірив зуби.
– От і добре. Тільки не забувай про його підступність і не дій прямо. Будь розумнішим, – дав настанови на прощання відьмак, удавши, що він вірить кожному його слову. Насправді ж у відьмака були власні плани на цього невдаху. За допомогою закляття він легко зцілив демона. Виконавши свою обіцянку, він приготував ритуал для переміщення у темний світ. Демон дав кілька краплин своєї крові – головний елемент для переміщення у світ мерзенних тварюк. Кілька цілеспрямованих рухів руками у повітрі. Чорна густа кров повільно потекла по склянці і розчинилась, так і не торкнувшись підлоги. Відьмак заплющив очі, щось прошепотів і зник, ніби його ніколи тут і не було.
Немає коментарів:
Дописати коментар