Таких, як Артур, насправді зумисне ніхто не шукав. Ну проскочить один-другий на землю? То й що? Вже якщо самим вистачить дурості наскочити на вищих, або на "митницю", як він по-земному називав контролерів – то нарікай тільки на себе. Але Артур не був простим демоном. Він полюбляв грати з вогнем. Ну от скажіть на милість, навіщо було тягти за собою в темний світ людину? Навіть якщо ця людина ну дуже тобі потрібна. От і прочули вищі, що один недолугий демон-нелегал повернувся додому з "гостею".
Часом Артур і сам загадувався над питанням, нащо йому здалася та Аліса? Чому він так запав на рудоволосу дівчину. Ну так, красуня. Але ж не одна вона на цілий світ? Може вражене самолюбство далося в знаки? Зазвичай земну дівчину звабити простіше простого, але Аліса на нього не велась, хоч як він не старався. Зеленоока бестія гралася з ним кілька днів, а потім він психанув і вирішив піти легким шляхом. Ефір зробив свою справу, і дівчисько бігала за ним, як цуценя, зазираючи до рота, ловлячи кожне його слово, мліючи від нього. То й що, що почуття не справжні? Зате вона належить йому. Належала...
Кожен із них мав свій задум і планував отримати приховану вигоду від спільної вилазки. Демон розраховував на те, що доки відьмак буде розбиратися з вищими, він зможе поцупити дівчину прямісінько у всіх під носом. Потім напоїти її ефіром і все стане на круги своя. Ельмір може і не здолати вищих, залежить, скільки їх там буде. Або навпаки, відьмак переможе, залишивши по собі гору трупів. В будь-якому випадку, Артур знову залишиться у виграші: в нього буде на одного ворога менше.
Відьмак же був певен, що в останній момент обкрутить демона круг пальця і просто виміняє його на полонянку, щоб зайвий раз не наражати її на небезпеку. Тим паче, що демони роблять у власному світі – його не цікавило, якщо це не несе небезпеки людям. Далі він поверне дівчину додому і продовжить займатися тим, чим і планував – очищати землю від демонського роду.
Демонська ніч брала своє. Складалось враження, що вони можуть будь-якої миті розтанути, розплавитись від спеки. Але ж ні, рідний світ для Артура був прийнятною нормою, а витривалості відьмака могли б позаздрити навіть демони. Від нападів всілякої нечисті вони відбивалися спиною до спини, мов двоє затятих друзяк. Кожна перемога, кожна просторова петля – наближали їх до мети.
Артур так і не наважився запитати, що сталося з трьома бідолахами, яких він підіслав до відьмака. Очевидно, що вони мертві, якщо біловолосий злий і неушкоджений. Тільки як Ельмір дізнався, що він тут? Або встиг допитати когось із демонів, перш ніж прихлопнути, або ж знайшов Тамару і взнав від неї. Може було б і шкода, але в даній ситуації Артур навіть зрадів, що відьмак його знайшов. Самотужки відібрати Алісу у вищих йому не під силу, а от Ельмір, скоріше за все, впорається. Отож, все складається саме так, як треба. А втекти він завжди встигне. Якщо відьмак наївно гадає, що Артур потрапив у пастку – хай так і думає. А демон знав своє – він зумисне піймався, бо йому було так вигідно.
Кілька годин в дорозі, черговий портал – і вони опинились в оазисі. Зелені озера тут підсвічували червоним. Артур з задоволенням занурився в воду. Але цього разу не тільки для того, щоб поповнити запас енергії, а й щоб банально освіжитись.
– Гей, ми тут не для того, щоб насолоджуватись місцевим джакузі, – за той час, що вони провели в темному світі, Ельмір вперше заговорив з демоном. Раніше не виникало ні бажання, ні потреби. Але компанія покидька йому вже осточортіла. Хотілось швидше здихатися демона і виконати місію по порятунку дівчини.
– Може б теж освіжився? Водичка приємна. Раптом суворість з обличчя змиєш? – хотів познущатись Артур із супутника, але той навіть оком не повів.
– Тебе, схоже, не дуже хвилює, що там роблять з дівчиною, до якої ти, ніби, прикипів? Треба ж бути настільки тупим, щоб притягти людину до демонського світу?
– Та нічого їй не буде, – відмахнувся демон, посміхаючись. – Ти її не знаєш, вона кому завгодно мозок винесе. Почекати ще день-другий, і вони самі її повернуть, ще й відкуп заплатять, аби тільки більше її не бачити.
– Жартики жартуєш? Рушай, – кивнув відьмак.
– Так ми вже на місці, – виходячи з водойми, відповів Артур.
– І? – широким жестом руки Ельмір провів лінію в повітрі, мовляв, "і де вони?"
– Треба перетнути озеро, за ним червона просторова петля, яка веде в місто вищих демонів, – Артур, ніби поміж іншим, крокував в бік порталу, з якого вони прийшли. – Ти ж її легко віднайдеш? А я тут, на шухері побуду.
Ельмір замислився, але з демона очей не зводив. Може, і справді залишити його, щоб не заважав? Тільки, звичайно ж, не відпустити. Хоча, залишиш тут, а там – невідомо що. Може пастка, може бреше. Ні, – вирішив відьмак, – піде зі мною.
Демон не встиг оговтатись, як опинився на іншому боці озера перед порталом. Клятий відьмак, ніколи не здогадаєшся, що в нього на думці. Діє без жодного попередження. Артур залетів в червону просторову петлю, не маючи вибору, а Ельмір стрибнув слідом.
Епізод 7. Експеримент
Перейти до змісту
Немає коментарів:
Дописати коментар