В якийсь момент Алісі здалося, що це кінець. Кажуть, що в такі хвилини все життя має промайнути перед очима. Фіг там. Єдине, що вона побачила – це глибокі блакитні очі Ельміра. Що за чортівня? І чого він так запав їй у голову? Чому вона в, можливо, останню мить свого життя, думає про незнайомця? Питання зграєю пронеслися в голові, а далі – пісок. Вони стрімголов покотилися, вдарившись об землю.
Аліса обережно розплющила очі і покрутила головою в пошуках її "транспорту". Дракон лежав на відстані кількох метрів і теж відкрив очі й подивився на неї. Істота здригнулася і повільно піднялася, нажахано поглядаючи в бік дівчини. Аліса теж поволі підвелася. Точно віддала богові... Тьфу! ...демону душу. Після такого – і зовсім неушкоджена? Ні подряпинки! Вона ще раз крадькома поглянула на дракона, який підбитою пташкою плентався в протилежний від дівчини бік, від гріха далі. Оце покаталась. Більше ніяких експериментів, щоб з'ясувати, що з міфів правда, а що вигадка. І ніяких драконів!
Вона ще раз провела поглядом дракона, який потихеньку набирав швидкість, щоб не дай боже дівчина не передумала і не наздогнала його. А красивий же, чортяка. Немов з екрана телевізора виліз. Шкода, все-таки, що не вдалося знайти з ним спільну мову. Ото б пригода була! Темний світ не здавався б таким темним. Але, далі шлях доведеться коротати самотужки.
Аліса сумно видихнула й озирнулась навкруги. Якби хоч якийсь орієнтир був. А так – пісок, спека, колихання пилу на розпеченому повітрі. Часом подує вітерець – і відчуття, ніби хтось відчинив гігантську розігріту на максимум духовку. Куди йти – незрозуміло. Пейзаж однаковий. Сонце не рухається. Допомоги чекати нема звідки. Тому вона просто побрела, куди очі бачать.
Вдалині Аліса помітила просторову петлю. Можливо, там буде щось нове. А якщо пощастить – навіть озеро життя. Вона сміливо підійшла до порталу, на який ніби розбризкали помаранчеву фарбу, зробила крок і... полетіла стрімголов вниз. Якимось чином вийшло так, що вихід з петлі знаходився над землею на висоті більше метра, тому приземлення було не з м'яких. Чортихаючись, дівчина підвелась та обтрусилась. З Артуром в неї такого жодного разу не було. Хоча і портали не були кольоровими. Завжди рівнесенькі переміщення: трохи різкувато викидає – але ж не так!
Аліса намагалась роздивитися, де опинилась, але за стовпом пилу, створеного нескінченними поривами вітру, нічогісінько не було видно. І куди тепер? Зробила кілька кроків навмання, і побачила якусь тінь, що прошмигнула повз і зникла. Потім знову. І ще раз. Не те, щоб було дуже страшно – тепер вона в собі майже не сумнівалась, але все одно трохи моторошно. Чому воно бігає туди-сюди? І мало що за потвори ще можуть виникнути на її шляху. Раптом тінь зупинилась. Тепер вона розгледіла, що то чоловік якийсь стоїть.
– Ти хто? – вигукнула вона. Тінь зникла і з'явилась в іншому місці.
– Ей, ти хто?! – ще раз гучніше повторила дівчина. Знову рух і постать виникла ще ближче. – Я вмію битися! – попередила Аліса. Та відразу ж пожалкувала про свої слова. Дивна постать впритул наблизилась до неї.
– Що за... – тільки й встигла прошепотіти остовпіла дівчина, як її міцно стиснули в обіймах.
***
Кілька вищих демонів проводили нараду. Один – той, що був найвищим – задоволено усміхався.
– Здається, ми тепер можемо рухатися далі.
– Не поспішай, Юрій, – відізвався сіроокий світловолосий Вищий на ім'я Ульріх, що мав право вирішального голосу. – Треба ще побачити, як пройде процес адаптації, освоєння нових умінь. Не факт, що вона впорається на цьому етапі. Крім того, ти ж розумієш, що якщо вона опиратиметься нашому контролю – наслідки непередбачувані. Ми вперше почали такий сміливий експеримент успішно. Попередні піддослідні не витримували навіть на початку. Люди зараз такі слабенькі...
– В мене аж руки сверблять спробувати покерувати аватаром, – один з демонів, Міракль, вишкірився в передчутті забавки на новому атракціоні й міцно стис долоні.
– Е ні, – заговорив Вася, насправді – Василіск, останній (але не по статусу) з ради вищих демонів, – треба бути обачнішими. Пустимо за кермо якогось лопуха – якщо все пройде добре, тоді і самі завітаємо в гості.
– Вмієш ти кайф обламати, – посміхнувся Юрій до Васі.
– Я не обламую кайф, а лише повертаю декого до реальності, – відрізав Вася, кинувши погляд в бік невдоволеного Міракля. – Треба чітко дотримуватися техніки безпеки.
– Що зараз робить піддослідна? – поцікавився Юрій.
– Освоюється, – відповів Ульріх. – При чому, поки що успішно. Спостерігаємо далі. Коли мені докладуть, що другий етап пройдено, під'єднаємо аватар. Вася, знайдеш нам екземпляр для перевірки? Може того, що відпустили? Знайдеш його?
– Авжеж. Мені теж цікаво, що з цього вийде. Земля для нас була забороненим ресурсом через відьмаків. Так то воно по тихому все непогано налагодилось: ми робимо свої темні справи, вони – свої. Але в економному режимі працювати вже остогидло. Хочеться розправити крила і зажити на повну.
– Ми ніколи ще не були такими близькими до цілі, – мрійливо підсумував Ульріх. – Ну що ж, до справ.
***
Зелені дерева, трава під ногами, помірна температура... Непогано демони влаштувались. В цьому закутку темного світу Ельміру ще не доводилось бувати. Артур впевнено попрямував до стіни з каменю. Відьмак рушив слідом. Перед стіною обидва зупинились. Ельмір на скору руку спробував відшукати дівчину, але він не відчув її присутності. Щось не так. Обман? Він повернувся до демона:
– А тепер поясни, що ми тут робимо?
– Як що? – закліпав очима Артур. – Аліску визволяємо.
– Не бреши, – відьмак міцно стиснув щелепи.
– Я не брешу! Чесно! – демон витримав суворий погляд Ельміра. Зараз йому не на руку, щоб у відьмака виникли хоча б найменші сумніви щодо його чесності. – Ти хочеш сказати, що її тут нема? Я правда нічого не знаю. Її поцупили вищі, а живуть вони тільки тут, – тараторив Артур, – можливо, вони сховали її в іншому місці, чи якось зуміли огородити від магії. Може в тюрмі ховають. А може, ти просто не можеш відчути людину в нашому світі. Я не знаю. Повір, жодного обману. Я теж хочу її повернути.
– Я тобі вірю, – відповів Ельмір, хоча насправді сумнівався в кожному його слові. – Що пропонуєш робити далі?
– Ну, можливо, ти впіймаєш одного з вищих, допитаєш його, – обережно запропонував демон.
– Ага, а ти прохолоджуватимешся в тіні цих чудових дерев, – відьмак демонстративно підняв вказівний палець і похитав ним, – Ні.
– Так а що я можу проти вищого-то? Мені не впоратись.
– А тобі й не треба. В мене є план. Ти зіграєш роль приманки, а я отримаю інформацію, а може навіть і дівчину.
– Але я не хочу... – Артур задкував, нервово киваючи головою з боку в бік. Схоже, його план летів коту під хвіст. Не очікував він такої рішучості від відьмака.
– А в тебе ніхто не запитує. Доведеться.
Демон впав. Він поглянув на свої ноги, спутані мотузкою. Спробував спалити поглядом – не вийшло, зачарована. По руках, мов змії, теж поповзли пута. Потім невідомо звідки відьмак дістав скотч і заклеїв Артуру рота.
– А тепер ходімо, – він поволок за собою демона, маючи намір втілити свій план: з'ясувати, де дівчина й обміняти її на пройдисвіта.
***
– А у нас сюрприз, – радісно повідомив Вася Ульріху. – Пташка сама прилетіла у клітку, ще й у супроводі кого – найправеднішого відьмака у всесвіті.
– Ти хочеш сказати, що Ельмір тут, в темному світі?! – ошелешено запитав Ульріх. – Знову??
– Так. Приволік Артура, і вимагає, щоб ми віддали йому дівчину.
– Цікаво. Неочікувано. Хто б міг подумати, що все так обернеться. А що якщо... – розмірковував він вголос, – думаю... А ми йому скажемо! Скажемо, де вона.
– Тобто? Не розумію. Ми ж можемо все зіпсувати!
– Зовсім ні. Дивись. Ми отримаємо Артура, як і хотіли. Чесно кажемо, де знаходиться дівчина. Відьмак забирає її на землю – теж по плану. А далі...
– Так! – Перебив його Василіск, зрозумівши, до чого веде права рука Головного. – Вся робота буде виконана без нашої участі. З відьмаком її перехід буде м'яким, адаптація без різких стрибків, і всі вживлені навички залишаться при ній, поволі входячи в симбіоз з організмом.
– Симбіоз? – засміявся Ульріх. – Хай буде так.
– Нам лише залишиться використати підсадного, – продовжив Вася, не звертаючи уваги на сміх співбесідника, – а потім його знищимо, якщо все вийде.
– І навіть якщо не вийде – теж знищимо, – вищі демони по-змовницьки посміхнулись. – Веди сюди відьмака.
Ельмір поволі зайшов у простору залу. Перед ним стояло чотири вищих демони. Він був готовий, якщо це пастка. Відьмак уже чітко знав кожен свій наступний крок, кожен рух, якщо на нього надумають напасти. Тому він був спокійним, немов удав, споглядаючи свою жертву. А навіть якщо не вдасться їх вбити, в разі потреби, і він сам поляже у бою – який сенс нервувати? Все одно, це не допоможе. Відьмаки з дитинства тренувались керувати своїми емоціями. Тільки спокій гарантує успішну атаку. Нервовість, збудженість роблять слабким. Повний самоконтроль додає сили і точності рухам.
– Ти пропонуєш обмін? – Ульріх першим почав розмову. Інші мовчали.
– Так. Людину, дівчину – на цього порушника, – він кивнув у бік зв'язаного Артура.
– Що ж, ми самі давно його розшукуємо, щоб покарати. Але ж слизький тип трапився – постійно втікає, – злукавив вищий. Артура ніхто навіть не намагався зловити. – Ти нам дуже допоміг, привівши його прямісінько в руки закону. За таку роботу ми виконаємо будь-яке твоє прохання. В розумних межах, звичайно, – додав демон.
Гарно мастить, тільки аж занадто. Ну з якого дива вони так легко погодились на умови ненависного всім відьмака? Крім того, зі слів демона вони забрали дівчину, а його залишили. Звичайно, він теж міг брехати. Ельмір чекав, в чому ж підступ. Його мало цікавили їхні порядки, але одне запитання він не міг пропустити повз.
– Навіщо вам здалася людина?
– Та вона нам не потрібна! – відкараскався Ульріх. – Ми просто дізналися, що в темному світі опинилась непрохана гостя. От і забрали її, а цей – втік, – він кивнув на Артура, очі якого ще більше розширились від здивування. Брешуть, не менше нього, – думали повернути на землю, просто ще не встигли. У нас же не все так просто. Певна бюрократія, треба інформацію перевірити, документи оформити, дозволи у Головного підписати... Крім того, повернення коректно провести, щоб вона не втратила здоровий глузд. В ідеалі, пам'ять стерти б не завадило. Але якщо вона тобі потрібна – бери, позбавиш нас від зайвої мороки. Тобі ж наші правила виконувати не обов'язково. Ми навіть допоможемо відшукати її. Бо наскільки нам відомо, трохи пострибати петлями вже встигла.
Демони вирішили, що гість отримає, що бажає – і відчепиться. А вони отримають те, що потрібно їм. Відьмака це теж майже влаштовувало. Тільки він збагнув одну страшну річ:
– Вона що, в пустелі?! Вона ж не виживе! – Ельмір був впевнений, що дівчина у вищих, в їхньому оазисі.
– Та ні, там живі озера всюди, – відмахнувся Ульріх. – З нею все гаразд. Ми провідника дамо, щоб ти швидко її знайшов, і дорогу скоротимо.
Схоже, з них як з гуся вода. Добре, якщо вона неушкоджена. Але якщо з нею щось не так, він обов'язково повернеться, тільки вже не для розмови.
– Звідки ви знаєте, де вона, якщо не знаю я? – ще одне запитання, яке не давало відьмаку спокою.
– Тю, – пхикнув Ульріх. – Так це ж наш рідний дім. Ти що, очікував, що всі твої відьомські сили діятимуть в темному світі так само, як на землі чи вдома? Тут інші закони. Тим паче, вона до цього світу не належить. Тому МИ відчуваємо її присутність і знаємо, де вона, а ти – ні.
– Чому було не залишити її тут? Нащо в пустелю викинули? – продовжував допитуватись Ельмір.
– Не дозволено. Тут крім демонів нікого не має бути, – Ульріх злегка посміхнувся кінчиками губ. – Ну і ти, часом, зазираєш в гості, – уїдливо зауважив вищий. – Проте на тебе Головний не образиться. Я так думаю, – промовив вже менш впевнено. І додав, немов крапку хотів поставити: Поки що.
Відьмак отримав відповіді на свої запитання. Як завжди, сумнівався у кожному їхньому слові. Проте сперечатися не став. Спершу слід отримати дівчину, а потім розбиратися, що правда, а що ні, якщо виникне потреба.
– Цей теж піде зі мною, – кивнув Ельмір в бік бранця. – Як тільки я переконаюсь, що з дівчиною все добре – він ваш.
– Еммм, – незадоволено промугикав Ульріх, – чув, що відьмаки своє слово тримають? Обіцяєш, що як тільки знайдеш дівчину живою й неушкодженою – віддаси нам в'язня?
– Так, – відповів Ельмір, і наголосив: – Живою й неушкодженою.
Артур тим часом кипів, але нічого не міг вдіяти. Єдине, на що йому залишалось сподіватись, що відьмак його все-таки відпустить. Чи хоча б дасть шанс втекти. Не дуже хотілося потрапити на стілець підсудних до вищих демонів. Легенди, що ходили із вуст в уста про тюрми темного світу викликали жах. Вищі навмисне самі їх розповсюджували, щоб нагнати страху і контролювати різний набрід. Проте не на всіх це діяло. Боялись – а правила все одно порушували.
Епізод 8. Милий дім
Перейти до змісту
Немає коментарів:
Дописати коментар