Четверо вищих демонів зібрались на щомісячну нараду. Вони сиділи за круглим столом, попиваючи коньяк слонячими дозами. Демону, щоб сп'яніти, треба випити вдесятеро більше, ніж людині. Та й то ефект триває недовго. Тому вони посьорбували міцний чоловічий напій, немов дівчата мохіто. Всі мовчали, доки не почне говорити Ульріх, найвищий по статусу серед присутніх демонів.
– Що у нас з запасами зілля та інших магічних субстанцій? – Він осушив залпом келих і налив ще. На таких зібраннях прислуги не було – кому потрібні зайві вуха.
– Поки є, – почав доповідати Василіск, – але не стільки, скільки потрібно. Постачальники жмуться, кажуть, мало платимо. Якщо справи так ітимуть і далі – ми залишимось на мілині.
– Юрій, а що у нас з сировиною? – Ульріх заернув увагу на інше нагальне питання.
– Ну що, – скривив незадоволену міну демон, – все погано. Душ для створення чистої енергії не вистачає. Наші рекрути не встигають непомітно збирати потрібну кількість. От і сидимо в дупі.
Ульріх вдумливо почесав підборіддя:
– Вась, а як справи з експериментом? Підсадний спрацював?
– Саме в процесі, – з ентузіазмом відповів демон, – наживка закинута. Він саме має спробувати себе у ролі ляльковика. Думаю, вже сьогодні за земним часом ми отримаємо результат.
– Добре, тримай мене в курсі, – зрадів Ульріх. Очі всіх присутніх загорілися у передчутті нової епохи в їхньому житті: без переховування, обмежень і торгів. – Вася, ти зможеш відстрочити оплату за магічну сировину? Зможеш домовитись? – Василіск скептично хмикнув.
– А ти наче не знаєш Маггора! Він ще той скнара. Я, звичайно, спробую, але боюсь – це марна справа.
– Падлюка. Він і так отримує вдосталь чистої енергії, хтозна, навіщо вона йому здалася. Все ж таки спробуй. Скажи, що заплатимо з відсотками. Нам потрібні магічні знаряддя і для того, щоб розрахуватися з ним, і для того, щоб позбутись... Ну, ви самі розумієте – щоб стати вільними, – вищі демони з розумінням закивали головами.
– Міраклю, – звернувся він до останнього з ради, неабиякого самодура, а часом, навіть лопуха – як про нього думали інші. Проте цей "лопух" був занадто розумним, щоб демонструвати, яким він є насправді. Справжній шпигун. Решта лідерів темного світу це чудово розуміли, і лише підігрували Міраклю заради забави, – що ти мені можеш сказати?
– Демони середнього рівня, такі, як славнозвісний Артур, остаточно знахабніли. Вони крадуть душі, накопичують, барижать ефіром, переміщуються на землю коли їм заманеться без ліцензії. Кожен хоче урвати кусок, щоб отримати більше сили та влади. Наша вправність керувати залишає бажати кращого, – Ульріх лише кинув злісний погляд на співрозмовника, але нічого не сказав, бо той мав рацію. Вони й справді забагато дозволяють всякій шушвалі. Кожен робить, що хоче, не дотримуючись правил та ігноруючи їхні накази.
– Що ж, сподіваюсь, скоро ми зможемо навести лад і порадувати Головного, – процідив крізь зуби Ульріх.
– До речі, – оживився Юрій, – він не виходив на зв'язок?
– Ні, – відповів "права рука", – жодної вісточки, як і раніше.
– То може, він взагалі полишив нас і давно метнувся на міжпросторові Багами? – усміхнувся Міракль.
– Ні, він... не настільки... зник, – добираючи кожне слово, зауважив Ульріх. – Повернемося до наших справ. Отож, закінчити експеримент, налагодити збір душ та створення чистої енергії в достатніх масштабах, щоб повернути собі владу і відновити наш світ. А ще, підкорити людей. І заразом відьмаків здихатися.
– Звучить непогано, – розсміявся Василіск. – Наполеон вкупі з Гітлером нервово курять збоку.
– До справ, – обірвав його Ульріх. – І, Василіск, чекаю від тебе звіту щодо нашого експерименту, – демон кивнув у відповідь.
***
Артур залишився сам по собі, але зачаровані мотузки все ще були на ньому. Треба якось їх здихатися і давати драпака звідси. Проте не встиг він оговтатися від зустрічі з відьмаком, який зник з його дівчинкою, як перед ним з'явився Василіск. Як їм так вдається? Навіть через просторову петлю, що працює з «глюками», вони проходять неушкодженими, і власне саме туди, куди потрібно. Василіск схопив Артура і поволок за собою. Ледь перебираючи зв'язаними ногами, демон незадоволено бубнів сам собі під носа. Що за халепа? З одного полону – в інший.
Досить швидко вони опинились в лігві вищих демонів. Василіск затягнув його до якоїсь кімнати і штовхнув на стілець. Він дістав із шухлядки пляшечку, підійшов до Артура, відкрутив кришку. Звідти вирвався сірий дим, який огорнув Артура. Пута спали. Він здивовано роздивився свої руки й ноги. Вільний?!
Демони середнього рівня теж обмінювались товаром і послугами з відьмаками, але який купець – такий товар. Щось справді цінне їм ніхто б не продав, бо відьмаки королівської крові не співпрацювали з такими. Не їхній рівень. А справжня магія була доступною лише верхівці.
– В мене є до тебе пропозиція, – заговорив вищий. В нього пропозиція до Артура? Один з лідерів темного світу готовий співпрацювати з демоном середнього рівня? Щось у лісі здохло. Щось дуже велике...
Артур з зацікавленням підвів погляд. Схоже, він не дарма потрапив у халепу.
– Ти отримаєш свободу і, навіть, винагороду, але маєш виконати парочку досить простих для тебе завдань.
– Я сама уважність, – демон розплився в широкій посмішці.
***
Залишивши Алісу, Ельмір перемістився спершу до рідного світу, до свого дому. Він зупинився у фруктовому саду, який виплекав власноруч. Він любив це місце. Тут легко думалось, комфортно медитувати. Саме в цьому саду тяжкі думи полишали його голову і спадали на думку рішення з будь-якої складної ситуації. І хоч він залишив дівчину, мав на меті її врятувати від небезпеки. А вже потім назавжди стерти зі своєї пам'яті. В його серці немає місця для симпатій. В нього навіть серця нема – лише витоптані байдужістю його рідного світу уламки.
Треба підготуватись. Він ще сам не вирішив, як йому діяти. Просто вбити демона він не може, адже наразить на небезпеку Алісу. Вищі будуть мститись. Вбити вищих самотужки – надто ризиковано. Він не боягуз, але й не ідіот, щоб виступити проти них. Переконатись, що Артура дійсно покарали й ув'язнили – ось що слід зробити в першу чергу. Можливо, насправді нема потреби хвилюватись? Але, знаючи підлість демонів, він був морально готовий до будь-чого. Залишилось підготуватися фізично.
Ельмір зайшов в дім та спустився до підвалу, де в нього зберігались різні трави, зілля, магічні артефакти і зброя. Тут були і мечі, й ножі, і сокири, і арбалети, і навіть порох та вогнепальна зброя. Хоча відьмак надавав перевагу холодній. Його природні магічні здібності дозволяли створити практично будь-яке заклинання без допоміжних засобів, на що звичайні відьмаки були спроможні лише з допомогою зіль, трав, ритуалів. Ельміру ж вистачало бажання і зосередженості. І часу для створення магічної дії потребував він набагато менше.
Проте завбачливість примушувала його завжди мати при собі кілька зіль – для заклинання атаки, захисту, переміщення, зцілення і витривалості. А річ у тім, що існував магічний ритуал – так звана пастка – яка тимчасово позбавляла будь-якого відьмака сил. Створити таке складне заклинання міг лише відьмак королівської крові. А оскільки його стосунки з ріднею були дуже натягнуті, а часом навіть ворожі, не зайвим було передбачити можливість такого неприємного повороту подій в будь-який момент. Отже, прихопивши кілька цінних пляшечок, він відправився в нижчий світ.
***
Ельмір не постав перед вищими, не пішов напролом з'ясовувати, що до чого. Щоб дізнатися правду, потрібно перевірити все на власні очі. І без попередження. Щоб напевно. Від людини замаскуватись, стати невидимим – легко, а от від демонів, яким теж підвладна певна магія – неможливо. Проте в його арсеналі були інші фокуси. Відьмак сканував місцевість і знав, де знаходяться демони, а де можна пройти непоміченим. Таким чином він пробрався практично до самих казематів темного світу.
Їхні в'язниці не дуже відрізнялись від людських – від найгірших в'язниць землі. Товсті стіни, підлога і стеля були зроблені з бетону. Жодних засобів для комфорту, адже демон не захворіє, якщо в нього не буде ковдри. Демону не потрібне ліжко чи туалет. Так само їжа і напої їм приносять лише втіху і не є необхідністю, а от життєві сили вони отримують з магічних потоків, джерел та чужої енергії. Тому час від часу їм приносять енергію в невеликих дозах – щоб не здохли і належно відбули своє покарання.
Але основна особливість демонських тюрем – в них не працювала магія, щоб жоден ув'язнений не зміг втекти. В цьому питанні демонам допомогли відьмаки королівської сім'ї. Гуртом вони наклали потужне закляття на в'язницю, яке жоден демон не міг зруйнувати. Ельмір теж брав у цьому участь. І сам він не в силі протистояти могутній груповій магії королівської крові. Тому щойно він увійде всередину – перетвориться на такого ж безсилого, як і будь-хто, хто там знаходиться. Таку надійну в'язницю захищав лише один звичайний демон. І сидів він одразу за ворітьми на почесній вахті. Якби щось було не так – він би подав сигнал і миттю викликав справжню охорону. А навіть якби й не викликав і всі в'язні б повтікали – ніхто з вищих не засмутився б.
Вищі демони корилися правилам, які їм були не до вподоби. Чому не можна відправитись на землю і назбирати стільки душ, скільки заманеться? Чому потрібно ховатись від людей і не можна їм шкодити, замість того, щоб бути богами на землі і робити все, що заманеться? Чому відьмаки створили правила і Головний їм потурає, при тому що самі ж відьмаки охоче дозволяють ці правила порушувати за відповідну плату? Всі, крім одного – крім Ельміра. Цей взірець благодійності завжди дотримується правил, непідкупний і нікому не підкоряється.
Отож час від часу демони знаходили якусь вівцю на заклання і садили до в'язниці. Якщо хтось незаконно перемістився на землю, підпоює людей ефіром, вбиває, торгує неземним товаром, розкриває секрети інших видів, користується своїми силами на землі для власної вигоди, та ще й при цьому привертає зайву увагу – такому порушникові доведеться відповісти за свої злочини. Суд і в'язниця без будь-яких благ і комфорту, до яких демони такі охочі. А якщо під немилість потрапив той, хто має зв'язки, статок і владу – чиста енергія ошуканих демонами душ творить дива. Відьмаки легко закривають очі на злочини, якщо за них добре заплатять.
Ельміру потрібно було виманити охоронця. А такого, як він – впізнає кожен. Тому він прихопив з собою не лише зілля та зброю, а ще й одного демона, який з радістю погодився йому допомогти. Його кров і досі була у відьмака, і її вистачить ще на кілька переходів до темного світу. Ризиковано, звичайно, звертатись до демона за допомогою. Але це краще, ніж показатись на очі охоронцю і здійняти тривогу. Грот вийшов на арену.
Це саме той демон, що мав вбити Ельміра за наказом Артура, і якого, зрештою, відьмак відпустив. Після того випадку Грот мав зуб на Артура і охоче погодився допомогти відьмаку. Він то знав, як знайти мову з істотами свого виду. З такими ж підлими, брехливими і легко підкупними тварюками. Його метою було насолити Артуру, тому тимчасово він став соратником Ельміра.
Грот підійшов до воріт, через віконце про щось поговорив з демоном. Відьмак знаходився осторонь. За хвилину ворота відчинились і охоронець голосно гукнув: – Заходьте, я нікому не скажу про ваш візит!
Ельмір ледь рота не роззявив від подиву. Коли вони пройшли всередину далі від вартового, відьмак тихо, навіть з повагою запитав:
– А що ти йому сказав? – Ельмір був переконаний, що жоден демон ні за яких обставин не впустив би його до в'язниці, а відразу здійняв би ґвалт. Відьмак же хотів зробити все тихо, без зайвого галасу. Несподівано наскочити, перевірити, чи Артур відбуває покарання. Якщо так – то на цьому все, поки той знову не опиниться на волі.
Обличчя демона осяяла самозакохана усмішка:
– Сказав, що ти прийшов з перевіркою. А так, як біловолосого відьмака всі бояться й остерігаються, я переконав його, що зумів з тобою домовитись. Мовляв, ти ні до чого не будеш прискіпуватись, якщо він триматиме язика за зубами.
– Яка перевірка? Ти про що?
– А я звідки знаю?! – зареготав демон. – Мовляв, час від часу відьмаки королівської крові перевірки проводять. Для звітності. А він на посту гав ловив. Він мовчатиме, що тебе на таке завдання неприємне відправили, і ми мовчатимемо про його неуважність, що він нас не помітив. Я йому наплів, що в голову прийшло – він і повівся.
– А якщо ні?.. – в Ельміра все всередині похоло. Потрапити у пастку, в якій його сили і зілля нічого не варті він і справді боявся. Навіть смерть не лякала його. А от потрапити в полон на невизначений термін (а відьмаки живуть дуууже довго) – чи не єдина його фобія.
– Повір, тут постійно така чортівня відбувається, що він повірив би навіть якщо б я сказав йому відчинити всі двері і йти додому відпочивати. Я навіть не знаю, на чому ця в'язниця тримається. Жодного контролю, один постовий, ніякої охорони. Ой, тільки не кажи, що ваша магія, – перервав він відьмака, щойно той розкрив рота, щоб щось сказати. – Ну хто заважає будь-кому прийти сюди, тюкнути охоронця сокирою по голові, чи набрехати в три короби, як зробив я, і повідчиняти всі двері? Ключі? Так там один ключ до всіх дверей, щоб не заморочуватись, і той в охоронця в куртці. До речі, я його поцупив, – демон покрутив здобуток навколо пальця і заховав у кишеню. – От бачиш, як все просто?!
– А я тобі скажу, що тут зупиняє всіх від втечі, – після невеличкої паузи продовжив свої роздуми Грот. – Ти. Так-так, саме ти. Демони бояться, що якщо не будуть вдавати, що у них справно працює карна система – ти почнеш нищити кожного, хто пукнув в недозволеному місці. Ось на чому тримається наш суд і в'язниця. Якщо це не сподобається Біловолосому – у в'язницю кількох екземплярів для показухи на рік-другий. А що для демона рік, два, чи навіть десять? Крапля в морі... Хоч і умови в казематах важкі, але краще вже так, ніж подохнути.
Тепер розумієш? Оце все, – Грот демонстративно махнув рукою навколо себе, – тримається на тобі! То раніше, коли ми на тебе напали, я не знав, хто ти. А тепер навів довідки, і багато чого стало на свої місця. Ти – легенда, жахіття нашого світу. Юних недолугих демонів лякають історіями про відьмаків. Тільки тепер я зрозумів, що всі ці історії про тебе. Ти не такий, як інші. Правильний, – якось надто серйозно і вдумливо підсумував Грот.
Ельмір мовчки йшов пустими коридорами, переварюючи щойно почуту інформацію. Грот відкрив йому очі. Виходить, мов голодному скаженому псу, йому кидають обгризені кісточки, щоб утримати на ланцюгу і не дати порвати на шматки так званих хазяїв. А він настільки наївний, що ведеться на цей обман. І що далі? Йти наміченим шляхом? Самотужки знищити їх? Навести лад, всупереч супротиву? Чи й далі підігравати й жити за встановленими правилами? Чим тоді він кращий за інших? Чим відрізняється від своїх родичів?
Вони наблизились до камер. В кожній було малесеньке віконце, шпаринка, через яку можна зазирнути й побачити, що коїться всередині. З поміж більше сотні камер лише в десятьох були в'язні. Тільки десять порушників? Це абсурд! В одній знайшовся й Артур. Отже, хоч в цьому вищі дотримали свого слова. Вони ув'язнили покидька і на якийсь час Аліса в безпеці.
– Ну що, ключі потрібні? – запитав Грот. – Будеш з ним розбиратися?
– Ні, – впевнено відповів Ельмір. – Доки він тут – я його не чіпатиму. Я пообіцяв вищим.
– Ну, як хочеш. А я б його з задоволенням вбив, та він мені не по зубах, – сумно констатував демон.
Вдалині почулися кроки. Багато кроків. Ельмір поглянув на Грота. По його збентеженому виразу обличчя стало зрозуміло, що він тут ні до чого. Втікати було нікуди. Попереду глухий кут, а позаду наближалися демони. Ельмір дістав зброю і повернувся обличчям до чорної хмари, що впевнено крокувала в їхньому напрямку.
– Я так і знав, що добром це не закінчиться.
– Так не мало бути, – очі демона почорніли. – Це не охоронець. Не він нас видав. Хто знав про твій візит?
– Ніхто, – прошипів відьмак. Відчинилися двері однієї з камер.
– Я знав, – позаду самозакохано усміхався Артур. Слідом відчинилися й інші камери, звільнивши підставних в'язнів. Попереду з'явився з десяток демонів, в тому числі й вищих. Вони зупинились і розступилися, звільняючи комусь шлях. Поміж них повільно, мов сам бог, пройшла горда чоловіча постать і зупинилася перед Ельміром.
– Привіт, синку, – промовив він до зблідлого Ельміра.
Продовження можна читати на моїй сторінці на порталі Букнет
Перейти до змісту
Немає коментарів:
Дописати коментар